Книги про війну пишуться зараз

Книги про цю війну пишуться зараз. На фронтах, блокпостах, у волонтерських штабах, госпіталях, соцмережах, прихистках... Невдовзі весь світ зі сторінок опублікованих джерел дізнається про кожний день з початку агресії росії проти нашої країни.  Їх сторінки відтворюватимуть біль втрат, особистісних трагедій і, без сумніву радість від Перемоги над ворогом, в яку віримо беззастережно і наближаємо кожний на своєму посту. Пройде час і пам'ять людська викристалізує згусток найголовніших подій і емоцій, відкине несуттєве у вирії дальших життєдайних змін. Людська пам’ять часто підсвідомо оминає найтрагічніші події зі свого життя задля того, щоб вберегтися від недуги або депресії.

Тим цінніше нотатки, які ми робимо в момент істини, коли найгостріше відчувається реальність, якою вона є.

Це будинок авторки тексту (те, що було дозволено для зйомки).

Коли будуть написані книги, світ дізнається про те як здобувалася наша перемога, час якої настане. І всі згадуватимуть про те як військові Збройних Сил тримали фронт, територіальної оборони приймали удар на блокпостах тероборони, у волонтерських штабах, блогах в соцмережах

В цій розповіді не буде гіперболи, а тільки правда в моїх очах. Сумна, трагічна правда. Напевно для кожного українця події 24 лютого залишиться в пам'яті на все життя. Цей день став для нас гіркою жорстокою реальністю у 21 столітті. Проте починати я буду свою розповідь на день раніше. Було 23 лютого, коли я востаннє бачила свого коханого, який солодко мене поцілував, збираючись на роботу. Навіть на хвилину я не могла тоді подумати, що це була наша остання зустріч. День промайнув швидко у повсякденних справах. Увечері разом зі свою сестрою Тетяною ми пішли на тренування, проте вже було пізно і я залишилась на ночівлю у неї.  Цілу ніч на душі було неспокійно, що спровокувало безсоння. Близько четвертої ранку я все ж пішла до кімнати прилягти. Зайшовши, я почула шум з вулиці, але не звернула уваги. На мить  закрила зіниці, проте за кілька хвилин, мене немов облило холодною крижаною водою. Відкривши очі, я побачила передімною схвильовану сестру, яка з жахом на обличчі будила мене та просила поглянути на небо. Визирнувши у вікно, я побачила небо як у кіно, воно було червоне, неспокійне та бурхливе, в небі здіймалися хмари диму, а нічний тихий шелест вітру був перекритий гучними вибухами і панікою людей, що хаотично вмикали світло в будинках та складали речі біля своїх машин в намаганнях виїхати якомога подалі з міста. Мене осягнула думка, що все це  відбувається не зі мною, мені все це сниться. Наступної миті вона мене швидко покинула, через хвилину я довідалась страшну правду: в Україні наступила війна. Я ніколи не могла навіть подумати, що живучи у сучасному процвітаючому світі одна країна так підло та жорстоко нападе на мою неньку Україну.

Через деякий час ми почули іще декілька вибухів, це спрацювало ПВО, як стало зрозуміло пізніше. Від цих звуків прокинулась моя бабуся, котра вже мала досвід з другої світової війни, і подумала, що німці наступають. На очах забриніли сльози і її почала охоплювати тривога. Заспокоївши її, почали думати, що нам робити далі. З відчуттям страху перебирали думки в голові та зрозуміли наскільки багато виникло запитань й настільки мало є відповідей на них: «Що робити? Куди їхати? Що з собою брати? Що найцінніше? Як евакуювати літню людину похилого віку та батьків з інвалідністю? Як спуститись з 11 поверху, якщо ліфти в будинку відключили?  Які ліки потрібно взяти з собою?».

Зібравшись з думками, було прийнято рішення все ж таки виїхати з Києва. Проте перед нами постали деякі випробування. Перше полягало в ресурсах. Оскільки ніхто й повірити не міг, що здійсниться агресія з боку росії, ми не були готові. Потрібно було вирішити з дорогою, пального не було, величезні затори біля заправок, люди займають величезні черги біля банкоматів, аптек та продуктових магазинів.  Друге випробування полягало в тому, щоб переконати бабусю та батьків їхати з нами.  Через певний час ми всі дійшли згоди. На наше щастя у знайомого було пальне.  Речей ми в дорогу не брали, взяли основне: документи, їжу, гроші та теплий одяг, який одягли в дорогу.

Дорога була тяжкою, величезні затори, їхали до Житомира близько 12 годин.  Повз нас за вікном проїжджали на танках, військових машинах наші захисники ЗСУ. Було тривожно, адже вони їхали в той же бік, куди прямували й ми. На світлому блакитному небі можна було споглядати літаки та ракети, які летіли в напрямку мого любого міста.  В душі та серці  з кожною хвилиною все більше і більше з’являлась спустошеність. Страх, що черкав мою душу давав зрозуміти, що я можливо ніколи не повернусь до рідної мені домівки.

Машин дорогою та людей було море. Багато хто через брак пального був змушений покинути автівку та йти пішки, несучи на руках дітей, тварин та підтримувати однією рукою літніх людей. Час плинув довго, хвилини перетворювались на години. Почало смеркатися, ще можна було розгледіти населені пункти, а люди, незважаючи на холод та відчай продовжували приєднуватися і рухатись далі. Ми молились Богові, щоб доїхати хоч кудись. Нам зателефонували знайомі і запропонували залишитись у них біля Рівного. Ми погодились, оскільки варіантів більше не було. Коли почало вечоріти і останні промінчики сонця сягнули землі, дорога стала невимовно важкою. Близько 23:00 ми доїхали до знайомих. Залишились у них на ніч.

На наступний день повинні були їхати наші рідні, котрі не встигли виїхати з нами. Цілий день і вечір ми чекали їх, вже було опівночі, а їх все ще не було. Зайшовши в інтернет ми побачили, що міст в Стоянці, через який мусили їхати наші близькі  зруйнований, а на зв'язок вони не виходили. Уява малювала страшні думки. Але в одну мить вони розвіялись, тому що на подвір’ї ми побачили наших рідних. Повечерявши, ми думали, що робити і де жити. Зателефонувала знайома, яка мешкала в місті Борщів, і запропонувала приїхати до неї.  Прийняли рішення їхати далі, оскільки була небезпека залишатись в цій місцині. Пізніше з плином часу ми дізнались, що були обстріли жд вокзалу неподалік цього будинку.  Люди, які зостались, телефонували, що було дуже чутно вибухи неподалік їхнього дому. На світанку, поснідавши та подякувавши людям, що нам допомогли, ми рушили в дорогу далі. Дорога також була тяжкою, затори були на нашому шляху, на блок-постах потрібно було стояти близько години. Доїхали ми до міста Борщів вже надвечір, де нас зустріли ласкавим поглядом, зі щирим серцем. За що ми безмежно вдячні. Зовсім чужі люди стали для нас ріднішими за деяких наших родичів. Спочатку було складно прийняти, що війна буде не на тиждень,  як ми сподівались. Постійні сирени та тривоги не давали спати. Ми були роздратовані та зневірені, сумували за рідним домом. Я найбільше сумувала за коханим, згадувала про останню зустріч. Але ми постійно підтримуємо зв'язок. Він записався в тероборону з першого дня війни, захищаючи свою домівку,  свою стареньку мати та сестру. 

Пройшов майже місяць з моменту початку війни, проте було відчуття, що минули роки. Для того щоб бути корисними кожен з нас почав докладати на скільки це було можливо зусиль для нашої перемоги: ми волонтеримо, готуємо їжу для ЗСУ, боронимо в інформаційному просторі. Разом із сестрою записались в ІТ армію, робимо афіши та пости для підтримання українського духу, що такий необхідний всім. Я працюю дистанційно в бібліотеці допомагаючи інформаційно підтримувати українців.

23 березня в мене було День народження зранку зателефонував сусід, котрий не мав змоги виїхати з Києва і повідомив, що був обстріл. Під час нього наша вулиця зазнала пошкоджень: вибиті вікна, балкони, зруйнований дах, погорілі машини, чудова алея, яка милувала поглядом та дитячий майданчик, який радував дітей стали схожі на руїни. Наш будинок ще стоїть, проте поруч будинки зруйновані вщент. Напевно янгол-охоронець зберіг мій дім від згорання.

Не вистачить аркуша паперу, щоб описати той біль та страждання, які довелося пережити кожній людині, що живе у вільній та сміливій Україні.

Сьогодні вже не існує в Україні безпечного місця для нормального життя. Жахіття, що відбулися з початку 24 лютого 2022 року продовжують залишати у кожного в серці тяжку рану. Життя поділилось на “до” і “після”. Я вірю, що скоро все це закінчиться, я вірю в ЗСУ та в незламний дух українського народу. До поки я дихаю, поки маю сили я намагатимусь вистояти пліч-о-пліч проти жорстокої та кривавої загарбницької війни, яку росія прикриваючись миром принесла в мій дім.