Бо ми - Українці! Марія.

Прикарпаття. Гори, вкриті ялицями й соснами. Деінде трапляється сніг. Перші ознаки весни - первоцвіти, бо квітень. Течуть  з гучністю струмки, пронизуючи рукавчиками низини гористої поверхні села.

Неймовірна  краса,..

Фото не буде. Несила! Внутрішні гальма блокують безпосереднє сприйняття прекрасного, Богом даного.

- Овва, у нас тут - ягід, грибів!

- Про що ви, газдо? Мені тре додому. То ваш скарб -

на якийсь короткий час відволікаюсь від екрану мобільного зі страшними звістками і кадрами понівечення з Киівщини,, Харкова, Маріуполя…Двоє моїх знайомих в ізоляції - Славутич, Іванків. І там, і там - гуманітарна катастрофа. Серце весь час ниє. Ти готуєш їжу, підсмажуєш цибулю, і коли вона штирить різким запахом тобі в носа, розумієш, що наче жива, і що кожний п’ятий в Україні сьогодні голодує.

Хазяйновиті люди порпаються у дворах, підрізають дерева, порають худобу, готують городи. Усе як зазвичай у цю пору. Мало б бути і по всій країні!

Про війну нагадують віддалені звуки тривоги з  містечка.

- У нас тут тихо, діткам добре.

 Пані Марія, чепурненька і красива по-українські жіночка, держИть корову. У дворі пахне теплим гноєм. Топиться у чистій хаті піч, на припічок стрибає  до корму котик, що разом з нами забіг у хату.

- Ходіть, ходіть - зойкує, щоб не скидали взуття.

Розказує:

- Тут у нас з дітками багато оселилося. Он там у тій хаті дванадцятеро помістилося.

Прийшли за сиром. Пані Марія виносить два ковбика свіжого сиру - «Заждіть». Мокнулася до клуні. Звідти - яблука, картопля, огірки, варення з ожини, чорниці…Грошей не бере.

Чим віддячити? Хіба що приязною розмовою, питаннями на кшталт чим білите дерева (хоч і сама знаю чим), бо, кажу, хочу своєму господарю малу малість від себе залишити.
Залишу й я для себе цю коротеньку сповідь і згадуватиму про людей, які у важку хвилину приймали та обігрівали людяністю і щирим серцем українців.
Дякую вам пані Маріє.