Лист в Україну. Австрійська письменниця Вальтрауд Міттіх

​«Я не бажаю перекладу цього тексту російською. Це моя позиція на визнання права українців на свою мову, яку росіяни зневажають, називаючи її селянською».

Вже довгий час Вальтрауд Міттіх цікавиться Україною, боротьбою українців за свою незалежність і тривалим конфліктом з пострадянською Росією: «Я переконана, що долю воєн вирішують сьогодні не лише дипломатія та зброя, але й люди, які гуртуються в протесті, і фотографії, які облітають світ». 

Коротко про авторку

Австрійська письменниця, журна­лістка, викладачка Вальтрауд Міттіх народилась 1946 року  в містечку Бад-Ішлі, у федеральній землі Верхня Австрія.   В 1952 році сім’я переїжджає до Південного Тіролю (автономна провінція на півночі Італії). Тут вона ходила до початкової школи, навчалась у ліцеї, а згодом закінчує Падуанський університет. Певний час викладала в Бренеку німецьку мову й історію, Виявивши в собі потяг до літературної діяльності, починає як журналістка.

Читати про авторку  ​https://zbruc.eu/node/115961

Свій роман-есей «Лист в Україну» письменниця віддає в друк незадовго до початку повномасштабного вторгнення Росії на територію України.​

Героїня роману, в якій упізнаємо риси й деталі біографії авторки, інтенсивно цікавиться Україною, вона, як і авторка книги, має для цього особливу причину: зі слів мами, її батьком був "росіянин з Києва» – біологічний батько Вальтрауд Міттіх – військовополонений офіцер родом з Києва. В одному з епіграфів письменниця цитує свій інший твір, «Прощання з Сереніссімою»: «Є ще одне, одна таємниця, питання, яке не дає спокою все життя. Хто мій батько? Роздумуватиму про це до скону». 

Росіянин з Києва… Зрештою, саме так книжка і називається в оригінальному виданні. Щойно почавши від Революції гідності вона виразно усвідомлює, що "росіянин" був (а може навіть все ще є, зрештою, не надто вірить в те, що її батько вижив після повернення з полону додому, знаючи, як поводилися в СРСР з військовополоненими) українцем.

Моментами книжка відверто провокативна. Буває, роздуми головної героїні складно сприймати неупереджено, – особливо в нинішніх реаліях. Авторка, однозначно, прихильно ставиться до України, добре ознайомлена з історією та культурою своєї другої батьківщини, проте нашарування російських наративів ускладнює сприйняття. Але – чи можемо ми вимагати від європейців абсолютного розуміння контексту? Гадаю, ні. Мусимо сприймати той факт, що за кордоном навіть після початку війни 2014 року мало хто розрізняв українців і росіян.

Саме усвідомлення, що ж це за країна така – Україна, присвячує свій текст, написаний у формі листа до уявного батька.