«Павло Тичина. Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа»

Бібліографічний список статей

до 135 річниці від дня народження Павла Тичини

Павло Тичина. Біографія

Біографія Павла Григоровича Тичини — непроста, адже письменник жив у складний і трагічний час. У цей період тоталітарний режим зламав не одного талановитого митця.

Павло Григорович Тичина — український поет, перекладач, публіцист, громадський діяч.

Новатор поетичної форми. Директор Інституту літератури АН УРСР (1936–1939, 1941-1943). Голова Верховної Ради УРСР двох скликань (1953-1959). Міністр освіти УРСР (1943-1948). Академік АН УРСР (1929). Член-кореспондент Болгарської академії наук (1947). Лауреат Сталінської премії (1941). Лауреат Шевченківської премії (1962).

Ранні роки

Павло Тичина народився 23 січня 1891 року, (Українська Радянська Енциклопедія подає 27.01.1891 р.н.; Велика радянська енциклопедія — 15(27).01.1891 р.н.) в селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії, в Російській Імперії. Батько Павла, Григорій Тимофійович Тичина (1850 - 1906), був сільським пономарем і одночасно вчителем у безкоштовній сільській школі грамоти.

Мати Марія Василівна Тичина (уроджена Савицька (1861-1915).

Павло Тичина мав 12 сестер і братів. Найвідомішим із братів у суспільному та науковому житті був Євген Тичина, який працював педагогом у Харкові.

Як зазначає у критично-біографічному нарисі про поета літературознавець Леонід Новиченко, «суворість зашарпаного злиднями батька, нерідкі спалахи його гніву (що не завадило, однак, синові зберегти про нього пам’ять як про справедливу й гарну в своїй основі людину) пом’якшувалися сердечною і розумною добротою Марії Василівни — матері поета».

Спочатку Павло вчився в земській початковій школі (її в Пісках відкрили 1897 року). Його вчителькою була Серафима Миколаївна Морачевська. За добре навчання вона подарувала Павлові декілька українських книжок. Першій учительці поет присвятив поему «Серафима Морачевська» (залишилася незавершеною; уперше опубліковано 1968 року в № 9 журналу «Прапор»). Морачевська, оцінивши чудовий голос і слух хлопця, порадила батькам віддати Павла в один із монастирських хорів Чернігова. Крім того, дітей у хорах також навчали. Оскільки інших можливостей дати синові освіту Тичини не мали, вони прислухалися до поради вчительки.

1900 року 9-річний Тичина, повторно й успішно пройшовши проби голосу, став співаком архієрейського хору при Єлецькому монастирі. Одночасно він навчався в Чернігівському духовному училищі. Регент хору виділяв Павла з-поміж інших хлопчиків-співаків, доручав йому навчати нотній грамоті новачків. Як правило, навчання відбувалося на могилі Леоніда Глібова, похованого в Чернігові на території Троїцького монастиря. У такий спосіб Тичина навчав нот свого брата Євгена, а також майбутнього хорового диригента Григорія Верьовку.

У червні 1906 року помер батько Павла Тичини.

1907 року Павло закінчив училище. Після цього в нього був єдиний, по суті, шлях продовжити освіту — в семінарії. Тож у 1907-1913 роках Тичина навчався в Чернігівській духовній семінарії. У старших класах він пройшов ґрунтовну художню школу у викладача малювання Михайла Жука. Він також увів Павла Тичину в коло чернігівської інтелігенції.

Товаришами Тичини в семінарії були Григорій Верьовка, майбутній поет Василь Елланський (Василь Еллан-Блакитний), Аркадій Казка та інші відомі пізніше діячі української культури.

Значний вплив на формування Тичини-поета мало його знайомство з Михайлом Коцюбинським, літературні «суботи» якого він відвідував з 1911 року. Цьому знайомству посприяв М. М. Жук.

1912 року в № 1 журналу «Літературно-науковий вісник» з подачі М. С. Грушевського уперше надруковано твір Тичини. Це був вірш «Ви знаєте, як липа шелестить». Зошит з віршами Павла Тичини Михайлові Грушевському передав Михайло Коцюбинський.

1913 року Тичина опублікував три оповідання — «Спокуса» (в газеті «Рада» від 17 жовтня), «Богословіє» (в газеті «Рада» від 6 листопада) та «На ріках вавілонських» (в № 3 журналу «Світло»), які й стали його своєрідним прощанням з бурсацькою та семінарською юністю.

У 1913-1917 роках Павло Тичина навчався на економічному факультеті Київського комерційного інституту, але не закінчив його. Одночасно працював редактором відділу оголошень газети «Рада» і технічним секретарем редакції журналу «Світло»(1913-1914), помічником хормейстера у театрі Миколи Садовського (1916-1917). Улітку підробляв у статистичному бюро чернігівського земства. Так, влітку та восени 1914–1916 років Тичина працював роз’їзним інструктором і рахівником-статистом Чернігівського губернського земського статистичного бюро. Це дало йому можливість зробити низку цінних фольклорних записів. Був членом Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, яку очолював — Василь Еллан-Блакитний. 1916 року братство відрядило Павла Тичину до Києва з метою налагодження зв’язків із іншими самостійницькими групами.

Коли розпочалася Перша світова війна, Київський комерційний інститут перевели до Саратова. Тож студент Тичина, щоб скласти зимові заліки 1915 року, мав добиратися в теплушках на Волгу. Захворів на переродження серця. Поет Володимир Самійленко, рятуючи Павла, запросив його до себе в Добрянку (нині селище міського типу Ріпкинського району Чернігівської області). Тут Тичина зустрів Наталю — своє перше кохання. Їй поет присвятив одну з найкращих ліричних поезій «Зоставайся, ніч настала…» Але закоханим не судилося бути разом; дівчина померла від сухот. Ця історія стала основою есе Павла Загребельного «Кларнети ніжності».

Згодом Тичина працював завідувачем відділу хроніки газети «Нова Рада» (1917) і відділу поезії журналу «Літературно-науковий вісник» (1918-1919), головою української секції Всеукраїнського видавництва (1919), завідувачем літературної частини Першого державного драматичного театру УСРР (1920).

«Сонячні кларнети»

Почавши поетичну творчість уже за чернігівського періоду, Тичина в атмосфері Києва першого року державного відродження України закінчив першу свою книгу поезій «Сонячні кларнети» (1918, фактично вийшла в 1919), в якій він дав своєрідну українську версію символізму, створив власний поетичний стиль, який отримав власну назву — «кларнетизм». Кларнетизм — це світоглядна естетична концепція П. Тичини, унікально виражена за допомогою поетичних засобів (асонанс, алітерація, епітети, метафори). Перебуваючи в центрі революційних подій, Тичина написав книгу. Тому, що він стояв тоді понад партійними ідеологіями, йому вдалося дати в «Сонячних кларнетах» автентичний естетичний відбиток відродження своєї країни

Український радянський поет

Перемога Жовтневої революції й окупація України позначилася комуністичним терором, руїною, голодом і конфронтуючими до них народними повстаннями. За цих обставин Тичина далі зберігав свою позицію незалежного поета в наступних книгах «Замість сонетів і октав» (1920), «В космічному оркестрі» (1921). Тоді ж він починає твір — поему-симфонію (чи віршовану трагедію) «Сковорода». Того ж 1923 року Тичина створює поему «Прометей», де одним із перших у світовій літературі розкрив тему тоталітарного суспільства. Уміння бачити далі від інших дала поетові змогу створити перший твір-антиутопію і показати суть тоталітарного суспільства.

У першій половині 20-х років Україна стає конституційно суверенним членом СРСР (де-юре), а Тичина — провідним українським радянським поетом: збірка «Плуг» (1920), яка принесла йому славу «співця нового дня», і з присвятою Миколі Хвильовому «Вітер з України» (1924). Тоді ж працює в журналі «Мистецтво», в державному видавництві «Всевидат», завідує літературною частиною в Київському театрі ім. Т. Г. Шевченка, політкомісаром якого був О. Довженко.

1923 року він переїздить до Харкова, входить до літературної організації «Гарт», а в 1927 — до ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури), що під проводом М. Хвильового намагалась протистояти великодержавному шовінізмові ЦК ВКП(б). За приналежність до цієї організації і твір «Чистила мати картоплю» Тичину гостро критикували, обвинувачуючи його в «буржуазному націоналізмі». Відкинувши ці обвинувачення, він на деякий час замовк, а на ворожі чутки про його «кінець» відповідав: «… для них кінець, а для мене тільки початок. Я стільки нового зараз знаю (не вичитаного, ні!), що, може вчетверо окріп» (з листа до М. Могилянського).

Там же в Харкові в цей час він працює в журналі «Червоний шлях», багато пише, вивчає вірменську, починає оволодівати грузинською і тюркськими мовами, стає діячем заснованої в тодішній українській столиці Асоціації сходознавства.

На твори, писані Тичиною на замовлення партії, в 1928 відгукнувся Олександр Олесь віршем-докором «І ти продався їм, Тичино…».

1934 року П. Тичина переїжджає з Харкова до нової столиці України — Києва й поселяється в будинку письменників Роліт.

«Партія веде»

В умовах тотального антиукраїнського терору, розстрілу одних і самогубства інших письменників, Тичина в низці «партійно витриманих» книжок поезій капітулює перед насильством. Такими моторошно майстерними стали збірки «Чернігів» (1931) й особливо поезія «Партія веде», надрукована в газеті «Правда» (21. 11. 1933) та одноіменна збірка (1934), що стала символом упокорення української літератури сталінізмові. За ними з’явилася низка інших збірок з вишуканими назвами в дусі апології сталінізму: «Чуття єдиної родини», «Пісня молодості» (1938), «Сталь і ніжність» (1941).

Друга світова війна ще посилила партійну «витриманість» збірок Тичини з патріотично-оборонною тематикою: «Ми йдемо на бій» (1941), «Перемагать і жить!», «Тебе ми знищим — чорт з тобою» (1942), «День настане» (1943).

В 1944 вступив до ВКП (б). Попри працю на державних посадах (вже від кінця війни міністр освіти, а пізніше голова Верховної Ради УРСР), яка забирала багато часу, Тичина видав низку поетичних збірок і за повоєнного часу: «Живи, живи, красуйся!», «І рости, і діяти» (1949), «Могутність нам дана» (1953), «На Переяславській Раді» (1954), «Ми свідомість людства» (1957), «Дружбою ми здружені» (1958), «До молоді мій чистий голос» (1959), «Батьківщині могутній», «Зростай, пречудовий світе» (1960), «Комунізму далі видні» (1961), «Тополі арфи гнуть» (1963), «Срібної ночі» (1964), «Вірші» (1968) та інші.

Тичина не повірив у хрущовську десталінізацію і, лишившись далі на позиціях сталінізму, не відгукнувся на літературне відродження 50-х — початку 60-х років, навіть виступив з осудом шістдесятників

Творча спадщина та місце в українській літературі

Ю. Лавріненко писав, що Тичину називали “то символістом, то імпресіоністом, то романтиком чи зводять характер його поезії до справді притаманної йому панмузичности, та проте він не вкладається в рами жодного «ізму». Історик вітчизняної літератури Сергій Єфремов так казав про поета:

“Тичину важко уложити в рамки одного якогось напрямку чи навіть школи. Він з тих, що самі творять школи, i з цього погляду він самотній, стоїть ізольовано, понад напрямами, віддаючи данину поетичну всім їм – од реалізму до футуризму (“червоно-си–зеле дугасто”), одинцем верстаючи свою творчу путь. Це привілей небагатьох – такий широкий мати діапазон… Поет, мабуть, світового масштабу, Тичина формою глибоко національний, бо зумів у своїй творчості використати все багате попередніх поколінь надбання. Він наче випив увесь чар народної мови і вміє орудувати нею з великим смаком і майстерністю… Дивний мрійник з очима дитини і розумом філософа”

«Дивовижна ерудиція Тичини — свій духовний світ він оформив у постійній самоосвітній культурній експансії», — писали про нього в книзі поетичної антології 2005 року.

У спадщині поета, окрім великої кількості поетичних збірок — близько п’ятнадцяти великих поем. Найбільші з них лишились недовершеними, але кожна — по-своєму. З поеми «Шабля Котовського» в різний час були надруковані чотири великих розділи, за якими важко скласти уявлення про зміст цілого твору. З драматичної поеми «Шевченко і Чернишевський» відома самостійна за сюжетом перша частина з пізніше дописаною фінальною сценою, що замінила другу частину поеми, рукопис якої загинув у часи війни. Велика за обсягом поема-симфонія «Сковорода», над якою автор працював щонайменше двадцять років, — твір теж недописаний (виданий він був уже після смерті автора). В «Сковороді», поемі «Похорон друга» (1942), окремих фрагментах з посмертної збірки «В серці у моїм» (1970) Тичина, не зважаючи на загальну пропагандистську нудотність переважної частини свого післявоєнного поетичного здобутку, засвідчив живучість свого поетичного таланту.

У 1970-71 рр. український письменник Василь Стус написав літературну розвідку про творчість Павла Тичини під назвою «Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)». У цій роботі він схвально оцінював ранню творчість Тичини і піддавав критиці загальновідомий і прославлений соцреалізм. У 1972 р. після арешту Стуса робота була конфіскована і пролежала в архівах КДБ упродовж двох десятиліть. Під час суду вона слугувала одним із свідчень злочинної діяльності Стуса.

Переклади

Тичина самотужки досконало опанував майже двадцять іноземних мов, а зокрема — вірменську, грузинську, арабську, турецьку, єврейську. Дав з них цінні поетичні переклади. Весь той світ пізнання гармонійно вливався у творчість і доповнював поетичний геній Павла Тичини. Збереглися переклади Павла Тичини на українську мову з сорока мов світу.

Відзнаки

Лауреат Сталінської премії (1941).

Лауреат Шевченківської премії (1962).

Герой Соціалістичної Праці (1967).

Кавалер п’яти орденів Леніна,

Кавалер двох орденів Трудового Червоного Прапора.

У галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях Павло Тичина виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва — музику і живопис. Павло Григорович чудово грав на кларнеті, та й у словах вловлював особливе, музичне звучання. Можливо, тому так легко давалося йому вивчення іноземних мов (він вільно володів п’ятнадцятьма).

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 року в Києві. Похований на Байковому кладовищі в Києві.

Вшанування пам’яті

Літературно-меморіальний музей-квартира П. Г. Тичини відкритий у Києві по вул. Терещенківській, 5

У селі Піски Бобровицького району є музей історії села, до складу якого входить хата-садиба Тичини та кімната в сусідньому будинку, присвячена поету. В селі також є пам’ятник письменника.

У Чернігові на фасаді будинку № 40 на вулиці Гетьмана Полуботка, де колись розміщалася Чернігівська духовна семінарія і де навчався майбутній поет, встановлено меморіальну дошку. Документальне підтвердження цьому було знайдено співробітниками Київського музею-квартири Павла Тичини в його архіві.

В Україні на його честь названо вулиці у таких містах, як Чернігів, Київ, Дніпропетровськ, Івано-Франківськ, Умань та інших. Також його ім’я носить одна з вулиць міста Ванадзор у Вірменії. У 1968 році Пісківській школі було присвоєне ім’я Павла Тичини.

1973 року засновано літературну премію імені Павла Тичини всесоюзного значення.

16 квітня 1981 року Постановою Ради Міністрів УРСР Бобровицькій районній бібліотеці надано ім’я Павла Тичини.

28 вересня 1977 у Єревані одну з вулиць названо іменем П. Тичини, зачинателя українсько-вірменських літературних зв’язків у радянські роки.

3 лютого 1981 року засновано стипендію імені Тичини у Ніжинському педагогічному інституті.

2011 року з ініціативи Літературно-меморіального музею-квартири П. Г. Тичини в м. Києві широко (на міжнародному та державному рівні) було відзначено 120-ліття поета. До цієї дати музей ініціював вихід 270 000 накладом конвертів з портретом П.Тичини,

Випуск НБУ 5000 накладом срібних ювілейних монет із зображенням поета, видання багатьох книг та інші вагомі заходи.

Детальніше: https://onlyart.org.ua/biographies-poets-and-writers/tychyna-pavlo-biografiya/

Бібліографія статей

(подано в алфавіті авторів)

Твори Павла Тичини із фондів Молодіжної бібліотеки

Тичина П. Г. Вибрані твори [Текст]: у 2 т. Т. 1. Вірші. Поеми / Павло Тичина ; [вступ. ст. А. Г. Погрібного ; уклад.: С. А. Гальченко, Ю. Г. Попсуєнко, Т. В. Сосновська]. – Київ : Українська енциклопедія імені М. П. Бажана, 2011. – 605 с. : іл. – (Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: вершини письменства). – Бібліогр.: с. 593–596.

"Вибрані твори" Павла Тичини у двох томах – видання із започаткованої видавництвом "Українська енциклопедія" імені М. П. Бажана багатотомної серії "Бібліотека Української Літературної Енциклопедії: вершини письменства в УЛЕ.

У першому томі вміщено вірші та поеми, написані митцем у різні періоди творчої діяльності. Читач може долучитися до справжніх шедеврів слова, створених одним із найбільших поетів ХХ століття.

До другого тому ввійшли переклади Тичини з поетичного виднокола понад 30 народів світу.

Тичина, Павло Григорович. З минулого – в майбутнє [Текст]: Статті, спогади, нотатки, начерки, інтерв'ю / Тичина, Павло Григорович; Під упор., передм., прим. С.Тельнюка; Худож. О.М.Русін. - К. : Дніпро, 1973. - 344 с.

Тичина, Павло. Збірка поезій [Текст]: Навчальне видання / Тичина, Павло. - К. : Центр учбової літератури, 2020. - 134 с. - (Класика української літератури).

Тичина, Павло Григорович. Скорбна мати [Текст]: Вибрані твори: Літературно-художнє видання / Тичина, Павло Григорович ; Упор., прим., післ. С.Гальченка. - К. : Знання, 2013. - 477 с.

До пропонованого видання включено найкраще і найсвітліше з доробку геніального поета XX століття Павла Тичини. Усі шість збірок “раннього” Тичини (“Панахидні співи”, “Сонячні кларнети”, “Замісць сонетів і октав”, “Плуг”, “В космічному оркестрі”, “Вітер з України”), в яких він сягає вершин світової поезії, подаються повністю. Решту збірок подано вибірково, оскільки багато творів поета несуть на собі виразні відбитки жорсткого політичного тиску. До розділу “Поза збірками” увійшли маловідомі твори, окремі з яких друкувалися в періодиці за життя поета, але не включалися ним до поетичних збірок через міркування ідеологічного характеру

Тичина, Павло. Соняшні кларнети [Текст]: Літературно-художнє видання / Тичина, Павло Григорович; Передм. С.Прудивуса; Худож. Д.Гриценко. - Вінниця : ТОВ "Твори", 2019. - 108 с.

«Соняшні кларнети» Павла Тичини — перша збірка автора, яка засвідчила неповторний поетичний талант митця. Використовуючи багатство зорових та слухових образів, автор змальовує ніжні ліричні пейзажі, започатковуючи у книзі свій оригінальний ідіостиль творчості. У виданні аналізується історичний шлях збірки

Тичина, Павло Григорович. Юності непереможний дух [Текст] : Поезії / Тичина, Павло Григорович ; Вступ.ст. Б.Олійник; Упоряд. Л.П.Тичина; Худож. М.Н.Грох, Б.Л.Тулін. - К. : Дніпро, 1981. - 287 с.

Тичина, Павло Григорович. Я есть народ... [Текст]: Поезії / Тичина, Павло Григорович ; Упоряд. П.Моргаєнко; Худож. С.П.Савицький. - К. : Дніпро, 1981. - 287 с.

Книги про Тичину з фондів Молодіжної бібліотеки

Грабович, Григорій. До історії української літератури : Дослідження, есеї, полеміка / Грабович, Григорій ; Передмова автора. - К. : Критика, 2003. - 632 с.

Коляда, Ігор Анатолійович. Павло Тичина [Текст] : Науково-популярне видання / Коляда, Ігор Анатолійович, Коляда, Юлія Ігорівна ; Худож. С.Кошелєва. - Харків : Фоліо, 2019. - 120 с. : іл. - (Знамениті українці).

Павло Григорович Тичина (1891-1967) увійшов в історію нашої культури як поет-новатор, романтик, співець Весни, автор неперевершених «Сонячних кларнетів», перекладач, богослов, науковець, музикант, художник. Він збагатив українську мову понад 1500 неологізмами, які внесені до сучасних словників. Навчив відчувати в поезії музику та мислити образами, говорив до Всесвіту мовою рідної української землі. І водночас він був людиною, про яку Василь Стус написав: «Феномен Тичини — феномен доби. Його доля свідчитиме: поет жив у час, що заправив генія на роль блазня. І поет погодився на цю роль... ставши блазнем при дворі кривавого короля...»

Куліш, Володимир. Слово про будинок "Слово" [Текст] : Популярне видання / Куліш, Володимир Миколайович ; Передм. В.Агеєвої; Вступ авт. - К. : Віхола, 2024. - 168 с.

Хвильовий пізно вночі любив кататися на ковзанці, а тоді йшов писати. Йогансен, галасливий і життєрадісний, мав двох великих собацюр та обожнював полювання. Підмогильний, тихий і скромний, мав велосипед «Україна», на якому давав покататись, але завжди нагадував, аби його повернули й не зламали. Це спогади Володимира Куліша, сина письменника і драматурга Миколи Куліша. На сторінках цієї книжки можна поглянути на приватне життя одного з найталановитіших поколінь української літератури — мешканців харківського будинку «Слово» — на початку 30-х років минулого століття в той період, коли хмари тоталітарного терору лише починали згущуватись. Книжку проілюстровано зображеннями, наданими Харківським літературним музеєм

Павленко, Марина Степанівна. Райдуга в решеті. Про дитинство П.Тичини, Н.Суровцової, В.Симоненка, В.Стуса, І.Жиленко [Текст]: Роман у повістинах / Павленко, Марина Степанівна; Під ред. Б.Будного, І.Дем'янової; Худож. М.Павленко. - Тернопіль: Навчальна книга - Богдан, 2014. - 368 с.

Ця книга - не лише спроба художньо осмислити драматичне для України XX століття через секрет унікальності величних літературних постатей. Я ставила за мету дати якнайбільше правдивої інформації про своїх героїв - спогадами, листами, щоденниками, нотатками, художніми творами...

Павличко, Дмитро Васильович. Над глибинами [Текст]: Літературно-критичні статті / Павличко, Дмитро Васильович; Худож. Д.Д.Грибов. - К.: Радянський письменник, 1983. - 423 с.

Процюк, Степан Васильович. Відкинуті і воскреслі [Текст] : Есе про письменників і суспільство / Процюк, Степан Васильович. - Брустурів : Дискурсус, 2020. - 192 с.

Нова книжка есеїстики Степана Процюка — це нариси про знакових українських письменників, долі яких вражають не менше за творчість. Фанатик нового мистецтва Михайль Семенко, сталева і ніжна Леся Українка, геній із замерзлим серцем Павло Тичина... Несподівані ракурси добре знайомих постатей захоплюють і бентежать. Друга частина видання — авторська реакція на сучасні суспільні події в Україні. Фінальний розділ — найсвіжіші інтерв'ю із автором

Стус, Василь. Феномен доби [Текст] : Сходження на Голгофу слави / Стус, Василь. - К. : Знання, 1993. - 96 с. - (Український iсторичний роман).

Цалик, Станіслав. Таємниці письменницьких шухляд [Текст]: Літературне повсякдення в країні здійсненої антиутопії: Науково-популярне видання / Цалик, Станіслав, Селігей, Пилип . - К. : Ще одну сторінку, 2025. - 568 с.

Події цієї документальної книжки розгортаються навколо київського будинку письменників Роліт. Саме тут мешкали або гостювали такі яскраві постаті української літератури ХХ ст., як П.Тичина, М.Рильський, М.Бажан, Ю.Яновський, І.Кочерга, Остап Вишня, О.Корнійчук, У.Самчук, О.Кундзіч, О.Гончар та інші. Герої книжки постають живими людьми зі своїми радощами та печалями, творчими злетами та падіннями, кумедними епізодами та життєвими драмами. Таємна співпраця з НКВД, вимушене фальшування автобіографій, труднощі професійної реалізації, плагіат як трамплін для кар’єри, знищення конкурентів за допомогою «адмінресурсу», гонорари й заборонені книжки, квартирне питання та взаємини з рідними — усе це реалії літературного повсякдення в країні здійсненої антиутопії. Розвідки спираються на маловідомі факти, виявлені в численних архівах чи записані з усних спогадів. Автори будують розповідь як захопливий детектив, розглядають різні версії, намагаючись разом із читачем проникнути в закулісні таємниці радянського літпроцесу. Для тих, кого цікавить історія, хай і неприкрашена, гірка, але правдива, а також усіх, хто любить українське письменство й прагне пізнати його глибше

WEBліографія

https://library.vn.ua/news-and-events/novini/2026-rik-news/sichen-2026/pavlo-tichina.-genij-yakomu-zlamali-krila - Бібліографічний список «Павло Тичина. Геній, якому зламали крила» (до 135-річчя від дня народження українського поета, перекладача, громадського та політичного діяча)

https://www.youtube.com/watch?v=gicAkKfts5g - Павло Тичина. Біографія.

https://www.pronarod.com.ua/poety/pavlo-tychyna-biografiya-zhyttya-tvorchist-ta-tayemnyczi-geniya/ - Павло Тичина біографія: життя, творчість та таємниці генія

Інтернет-ресурси

https://vechirniy.kyiv.ua – сайт газети «Вечірній Київ»

http://www.golos.com.ua – сайт газети «Голос України»

http://svitlytsia.crimea.ua – сайт газети «Кримська світлиця»

https://litgazeta.com.ua – сайт газети «Українська літературна газета»

Підготувала бібліограф Мілашенко Т. І.

за матеріалами з фонду Молодіжної та інтернет-джерелами