Невидимі причали Річки Геракліта...

Чи можливо людині увійти в одну й ту саму річку двічі?
А повернутись у минуле чи прочинити завісу майбутнього?
Не боязно загубитися в бистрині річки, назва якій Час?
Ці „вічні” питання в лірично-філософських поезіях Ліни Костенко.

Хто автор музики і виконавець цієї Осанни?
Хто той чарівник-поет, чий дар покладений в основу поетичного тексту?
Так, – Ліна Костенко!!! Це вона вибухнула своїм геніальним даром!

Ці слова Ліни Костенко звучать епіграфом до всього її творчого життя.

Книга „Річка Геракліта” – це збірка найкращих поезій української поетеси.

Чотири розділи-цикли цієї книжки мають назви: „Осінні карнавали”, „Сліпучий магній снігових пустель”, „Весна підніме келихи тюльпанів” і „Що в нас було? Любов і літо”.

	Цикл “Осінні карнавали”
	На цямру монастирської кринички схилила осінь грона горобин. Сюди колись приходили чернички, Блакитну воду брали із глибин.
	Душа належить людству і епохам. Чому ж її так раптом потрясли Осінні яблука, що сумно пахнуть льохом, І руки матері, що яблука внесли?!
	Калина міряє коралі, А ти летиш по магістралі життя – це божевільне раллі. Питаю в долі, А що далі?
	Хай не розбудить смутку телефон. Нехай печаль не зрушиться листами. Хай буде легко. Це був тільки сон, Що ледь торкнувся пам’яті вустами.
	Цикл „Сліпучий магній снігових пустель”.
	Так часом тяжко, що мені здається, що серце в грудях вже не б’ється. Що залишилась по мені Лиш тінь від мене на стіні.
	Ходила яблуня і стукала у вікна. Бульдозер до кінця не викорчував сад. І яблуня одна, нікому не підзвітна, Хазяїна свого шукала навздогад.
	Цикл „Весна підніме келихи тюльпанів”.
	І сонце, й сніг, і ожеледь, - все разом. І я не знаю, це весна чи ні?...
	Ти пам’ятаєш, ти прийшов із пристані. Такі сади були тоді розхристані. І вся в гірляндах, як індійська жриця, Весна ряхтіла в іскорках роси.
	...Я чую дощ. Він тихо плаче правду, що я когось далекого люблю... ...Весна підніме келихи тюльпанів,- за небо вип’ю і за дві сосни!
	Цикл „Що в нас було? Любов і літо”.

Вдало відібрані за змістом поезії, оригінальне художнє оформлення, завдячуючи видавництву „Либідь”, в роботі якого вишукана культура і етика, а також багатий художній матеріал до поезій геніального графіка-монументаліста, чиє стрімке перо модернізувало поетику українського Бароко, Сергія Якутовича, в поєднанні з глибоким літературознавчим аналізом авторів передмови – доньки Ліни Оксани Пахльовської та грунтовної післямови молодого українського літературного критика, письменника, журналіста Дмитра Дроздовського довершують цілісне сприйняття книжки.

Книжка ця від інтимної миті буття до самопочуття глобального; „Я на планеті дерево людське”, від перепливання людини через власну Річку Геракліта – до космічної проекції Землі, зануреної в свою Річку Часу: „Юдоль плачу, земля моя, планета, блакитна зірка в часу на плаву...”. Отже, зроблено крок до комплексного „Вибраного”. Це стало відродженням і звільненням: ніби знову ввійти в Річку Геракліта – в інших часових, а отже, й психологічних координатах.

В діалог з поетом вступає Якутович – художник, який намагається розкодувати світ жінки в усіх її психологічних, емоційних іпостасях. Його жінка не має віку. Вона одночасно юна і прадавня, кожна пора її життя стає відродженням, кожна трансформація – це пошук всього нового в собі. Передача таємниці буття через витончені фантазійні „портрети” пір року, що постають у символічних, містичних, неореалістичних жіночих образах, – такий художній коментар до поезій від художника.

Зображення жінки проходить через все поетичне видання.

Звичайно, Річки Геракліта як такої у природі немає. І все ж вона є, і є вона скрізь. Міфологічні грецькі ріки були епічно однозначні. Лета – ріка забуття. Стікс – ріка смерті, де „світить бакени Харон”. Але і в ті фатальні ріки не можна було вступити двічі.

Річка Геракліта – це психологічний, інтимний, почуттєвий вимір космічного Часу. Це космічний Час, заломлений крізь пам’ять людини. Над ріками живими і мертвими – здійнятий над планетою смичок „страшного скрипаля”: він грає реквієм річок” як „увертюру апокаліпсису”.

Природа – це і праматерія і Жінка, яка має чотири обличчя.

В кожному з них юність крізь багатоліття, крізь молодість промовляє зрілість. Поезія, яка має чотири обличчя, - це поезія, що містить у собі одвічне тяжіння до космічної масштабності.

„Річка Геракліта” тонко підштовхує нас до сприйняття симфонічного циклу „Пори року” А.Вівальді, що передає людині імпульс природної магії як імпульс вічної плинності, трансформацій, повернень. Отже, повернення до джерел – особлива потреба сьогоднішнього мистецтва.

В чому феномен довгоочікуваного повернення Ліни Костенко в літературу 2010 року? Як зазначає вона: „Важкий час – це завжди мій час”. Після багаторічного мовчання вона повертається, щоб сформувати нову модель української культури, яка тримається принципу „трьох М”: міфу, музики, магії”.

Костенко залишається людиною „з іншого світу” – зі світу порядності, моральності, етичної відповідальності.

Книга надійшла до абонементного відділу бібліотеки (вул. Льва Толстого, 49). Читайте і отримуйте естетичне і моральне задоволення від прочитаного.