Дорогі друзі! Щодня ми працюємо над тим, щоб користування бібліотекою було зручним і приємним для вас! Для того, щоб скоротити час очікування, а також дотримуватися соціальної дистанції — зареєструйтесь в бібліотеці он-лайн!.

АРХІТЕКТОРИ УКРАЇНИ

Поділіться цією сторінкою:

Альошин Павло Федотович: «Академік архітектури»
Беретті Вікентій Ванович: «Творець архітектурного обличчя Києва»
Головань Микола
Городецький Владислав Владиславович: «Київський Гауді»
Григорович-Барський Іван Григорович: «Творець українського бароко»
Каракіс Йосип Юлійович: «Майстер українського конструктивізму»
Меленський Андрій Іванович: «Перший головний архітектор Києва»
Ніколаєв Володимир Миколайович: «Спадок визначного зодчого»

Альошин Павло Федотович: «Академік архітектури»

Pavel-Alioshin

Що спливає на думку киянину, коли він чує ім’я – Павло Альошин? Педагогічний музей. «Замок зітхань». Будинок лікарів. Ці будівлі стали своєрідними візитівками їх автора − видатного українського зодчого. Павло Федотович Альошин народився в Києві 15 лютого 1881 року в родині відомого купця. У 17 років юнак вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів – одного з найкращих учбових закладів царської Росії. Ще студентом Павло склав і видав альбом «Архітектурні ордери», який багато років служив одним із основних посібників у справі вивчення архітектури. Не дивно, що після закінчення інституту митець отримав запрошення від найсолідніших замовників. Молодий архітектор не хотів бути «одним з…». Він прагнув стати в Києві кращим із кращих. І багато істориків архітектури визнають, що йому це вдалося. У 1917 році П.Альошин закінчив другий навчальний заклад – Академію мистецтв у Петрограді зі званням митця-архітектора і на кілька років стає головним архітектором Києва. Неокласицизм, неороманський стиль, необароко, конструктивізм – він працював у кожному з усіх можливих архітектурних стилів першої половини ХХ століття. Чи не головною роботою архітектора історики містобудування вважають будівлю Педагогічного музею цесаревича Олексія, яка була побудована в 1909-1911 роках. Навесні 1917 року тут була штаб-квартира Центральної Ради, потім тривалий час розташовувалася експозиція української філії центрального музею Леніна. Нині в будівлі міститься Будинок вчителя і Музей педагогіки України.

Наступним проєктом архітектора став особняк сім’ї Ковалевських, який називають ще «палацом зітхань» та «арабським будиночком». Здається, що перед нами середньовічний замок, але чотири різні за формою капітелі, невеликі колони на балконі другого поверху – веселий жарт майстра, який цінував деталь понад усе. Під час зведення будинку розгорілися неабиякі пристрасті. Навіть заможному Ковалевському будівля обійшлася дуже дорого: остаточний кошторис у два з половиною рази перевищив початковий. І замовник написав П.Альошину, що художні вимоги митця позбавляють його сну та апетиту. Та все ж таки будинок збудували, і в ньому оселилися Микола Ковалевський з дружиною. Про їх велике кохання люблять розповідати київські екскурсоводи, як і про кімнату у вигляді купейного вагону – адже пара познайомилася в потязі.

Особняк_Ковалевського

У 1930-ті роки П.Альошин спроєктував багато відомчих і кооперативних будинків. Один із найвідоміших – «будинок лікаря» для медичної професури, у якому тривалий час жив сам архітектор. Тут усе було продумано до дрібниць – не лише планування приміщень, а навіть зручні, раціональні форми віконних фрамуг і дверних ручок. А перед входом знайшлося місце для палісадничка. «Людина, – казав Павло Федотович, – повинна заходити до свого будинку не із запиленої вулиці, а з квітучого саду». «Будинок лікаря» навіть потрапив до Британської енциклопедії як зразок конструктивізму.

Велика_Житомирська,_17

Також П.Альошин спроєктував будівлю колишньої Ольгинської жіночої гімназії (нині Національна академія наук України), курорт-сад «Комперія» в Криму, розробив проєкт планування м.Мурманська. У післявоєнний час займався відбудовою «червоного корпусу» університету ім.Т.Шевченка, допомагав відновлювати Маріїнський палац. Авторитет П.Альошина в колі фахівців був непохитним. Рахувалися з ним і можновладці – як до революції, так і в радянські часи. Павло Альошин у чомусь нагадував булгаковського професора Преображенського. Та ж порода, що знає собі ціну професіонала, та ж гідність. У роки Великого Терору, коли ніякі заслуги і звання не захищали від свавілля, митця не чіпали. Мало того, коли колега написав на нього донос, всупереч звичаям того похмурого часу брудному паперу не дали хід.

Scan

Джерела:

  1. https://www.interesniy.kiev.ua/ua/pavlo-aloshin-kiyivskiy-arhitektor/ – Павло Альошин – київський архітектор
  2. http://www.golos.com.ua/article/318317 – Відомі земляки: Павло Альошин
  3. http://www.dnabb.org/modules.php?name=Pages&go=page&pid=115 – Український архітектор Павло Федотович Альошин

Беретті Вікентій Ванович: «Творець архітектурного обличчя Києва»

Вікентій Іванович Беретті прожив у Києві всього 5 років, так і не побачивши будівель, зведених за його проєктами, але без цих споруд важко уявити собі сьогоднішню столицю. Визначний архітектор був співавтором геніального плану Києва, затвердженого 1837 року, що дуже вплинуло на європейський вигляд міста. Вікентій (Вінченцо-Савеліо-Йосиф-Антоніо) Беретті народився 14 червня 1781 року в Римі в заможній родині професора-механіка. 1804 року закінчив із золотою медаллю Петербурзьку академію мистецтв. Ще під час навчання Вікентій брав участь у реконструкції Петербурзького театру, за що отримав у подарунок від імператора Олександра І золоту табакерку. Невдовзі після закінчення Академії митця було призначено міським архітектором Петербурга. Він є автором монумента на місці хрещення київського князя Володимира в Херсонесі і стає одним із членів комітету зі спорудження Ісаакіївського собору. У 1834 році митець бере участь у конкурсі на створення проєкту будівлі Київського університету. Його конкурентами були найвідоміші архітектори імперії – К.Тон, О.Брюлов та А.Мельников. Але імператор Микола І затвердив саме проєкт В.Беретті. 11 березня 1837 року митця було звільнено з усіх посад у Петербурзі та направлено до Києва. Будівництво університету тривало 7 років. За задумом Вікентія Івановича споруда мала бути центром цілого архітектурного ансамблю навколо Миколаївського парку (нині Т.Шевченка). За наказом царя університет мав бути такого ж кольору, яким був пофарбований Зимовий палац у Петербурзі, під дикий камінь. Проте при транспортуванні фарб їх складові було поплутано, а частину загублено. Тому «фарбував» корпус уже син Вікентія, архітектор Олександр Беретті, який обрав червоний колір. Деякі вчені вважають, що це відповідало кольорам стрічок ордена Св.Володимира. Біля університету було поле, тому В.Беретті починає проєктувати і найближчі вулиці. Так він спланував нові міські магістралі – Володимирську вулицю та Університетський бульвар (нині – бульвар Т.Шевченка). За безпосередньої участі архітектора розроблено також проєкти таких університетських установ: Астрономічної обсерваторії (1840), Ботанічного саду, при розташуванні якого і побудові в ньому оранжерей митець спеціально цікавився думкою видатного українського вченого-природознавця М.Максимовича.

Без названия (1)

У 1839 році розпочалося зведення за проєктом В.Беретті Інституту шляхетних дівчат (нині – Міжнародний центр культури і мистецтв). Корпус складався з 4 поверхів та флігелю. На першому поверсі мали міститися приймальня, лікарня та квартири працівниць. Другий поверх займали бібліотека, їдальня та зал зборів, а третій – кімнати учениць. Митець також займався завершенням спорудження католицького костелу, проєктуванням 1-ї чоловічої гімназії, укріпленням залишків Золотих воріт.

 

Вікентій Беретті помер 6 серпня 1842 року, так і не побачивши завершеною жодної споруди, розпочатої за його проєктами в Києві. Похований на Байковому кладовищі. Але проєкти, які він розпочав будувати, були завершені його сином Олександром Беретті. На честь митця названо вулицю в Києві. А в жовтні 2009 року відбулась церемонія урочистого відкриття на фасаді Червоного корпусу університету меморіальної дошки видатному архітектору з написом «від вдячних українського та італійського народів».

Головань Микола

Дім Миколи Голованя в Луцьку є архітектурною пам’яткою сучасної історії міста. Це не просто житловий будинок, а справжній витвір мистецтва, створений місцевим скульптором самотужки. Розташований він на території державного заповідника «Старий Луцьк» на березі річки Стир.

Минуле будинку тісно пов’язане з обставинами життя митця. У часи радянської влади родина втратила своє житло, що стало причиною пошуку нового помешкання. Микола мріяв про власний будинок, де пануватимуть творча атмосфера і постійне натхнення. Митець працював для рідного міста близько 20-и років і як подяку отримав від місцевої влади клаптик землі для забудови власного житла. Ділянка знаходилася на території нинішнього заповідника, де в 1980-их роках було болото. Розробив проєкт будинку волинський архітектор Ростислав Метельницький, а решту будівництва й оформлення Микола Головань створював власними руками, чим займається і до сьогодні.

Лучани називають цю дивну будівлю «будинок з химерами» чи «будинок архітектора». Чого тут тільки не побачиш! Вражає навіть оригінальна кам’яна огорожа. Увінчує архітектурний комплекс розкішний палац на березі Стиру. Відразу й не визначити, до якого архітектурного стилю він належить. Споруда нагадує замок середньовіччя й увібрала в себе риси готики, класицизму, бароко.

М.Головань захистив своє обійстя, установивши на початку дороги до свого будинку двох лицарів-охоронців. Вхідну браму пильнують кам’яні леви, що разом із химерами на фасаді стежать за замком. Фасад, бічні стіни і дах будинку прикрашають окремі фігури і скульптурні групи різноманітних міфічних персонажів, тварин і людей. Виготовляє їх скульптор здебільшого з каменю та зеленого пісковика. Загалом, у будинку понад 500 скульптур. Усі вони різних стилів, і кожна має свою історію.

При вході є барельєф і зображенням усіх членів родини. На противагу київському «будинку з химерами», луцький вернісаж М.Голованя вирізняється сакральністю. З-поміж великої кількості скульптур і барельєфів дві третини – на біблійну тематику. Тут постають фігури апостолів Петра і Павла, Божої матері з Ісусом, статуї Мадонни, янголів, монахів. Подейкують, що декілька разів на рік міфічні істоти та тварини дивним чином оживають і веселяться на березі Стиру. А два леви біля входу є чарівними, адже виконують бажання.

У 90-і роки помешкання було місцем зібрання творчої еліти – І.Драча, Л.Танюка, В.Зінкевича.

У 2008 році експертна рада при Волинській облдержадміністрації визначала сім волинських див. За результатами голосування дім Голованя також входить до списку місцевих чудес. 2015 року в Луцьку на кінопоказі документальних стрічок молодих українських режисерів було презентовано стрічку про Миколу Голованя. Лучани були в захваті, а сам скульптор сказав, що після цього ще більше хочеться жити і працювати.

Джерела:

  1. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/2465_dom-arhitektora-nikolaya-golovanya.htm – Будинок Миколи Голованя, Луцьк
  2. https://uaua.top/4041/ – Будинок Голованя – одне з семи див Волині
  3. http://weloveua.com/ua/dom-s-himerami-v-lutske-istoriya-i-fakty/ – Будинок з химерами в Луцьку

Городецький Владислав Владиславович: «Київський Гауді»

Владислав Владиславович Городецький – один із найкращих архітекторів України, невтомний винахідник, а часто й першовідкривач. Споруди за його проєктами – його рук і лету творчої фантазії матеріалізовані шедеври, застигла в камені музика, яка робить наш Київ незабутнім. Владислав Городецький народився 23 травня 1863 року в с.Шолудьки на Поділлі в родині польського шляхтича. При народженні хлопчик отримав пишне ім’я – Лєшек Дезидерій Владислав Городецький. Після закінчення реального училища Св.Павла в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Санкт-Петербузі Владислав переїхав до Києва, де невдовзі отримав посаду міського архітектора. Також В.Городецький був власником цементного заводу «Тон» на Куренівці, тому зводив більшість замовлень винятково з бетону власного виробництва. В Україні мистець спорудив понад 30 будівель.

Будинок Національного художнього музею України, спроєктований із дотриманням усіх пропорцій та канонів класичної архітектури, є унікальним у своєму роді. Центральний портал прикрашають колони класичного давньогрецького доричного ордеру, а горельєф у фронтоні зображує алегорію торжества мистецтв. Пара величних левів стережуть цей храм прекрасного.

Римо-католицький костел Св.Миколая збудований у рафінованих формах готики – з двома шпилястими вежами, традиційними для стилю круглими вікнами — «трояндою», з насиченим ліпним декором. Храм вражає своєю пишністю – спорідненістю зі своїми середньовічними західноєвропейськими братами

Караїмська кенаса, збудована в мавританському стилі, стіни якої оздоблені різьбленням і ліпленням, була урочисто освячена в 1902 pоці й досі є одним із найкрасивіших будинків міста. За цю роботу архітектор отримав у столиці караїмів Євпаторії на набережній землю для побудови власної вілли.

Найбільшу славу принесла Городецькому найоригінальніша споруда XX століття в Києві – власний прибутковий будинок, зведений ним по Банковій вулиці, 10 у стилі модерн у 1901 –1903 роках. Розташований на стрімкому крутосхилі і тому – на три поверхи з вулиці і на шість – з двору, розкритий на всі чотири боки різними асиметричними фасадами, будинок В.Городецького вражає уяву кожного, хто його бачить. Справжній зоопарк прикрасив фасади будівлі. Голови слонів та носорогів, ящірки та жаби, пітон і крокодил, пантера й орли, нарешті величезні квітки латаття, казкові риби, козулі й дівчата в ретельно й дотепно продуманих та не менш майстерно виконаних композиціях створили незабутній фантастичний образ будинку-казки. У Києві В.Городецький прожив 30 років. Кияни дуже швидко визнали архітектора «своїм». Чому? А він дозволяв собі розкіш бути собою. Любив шикарний одяг, бездоганні паризькі костюми, взуття. Любив молоко і часто крокував Хрещатиком із бідоном на ринок. Обожнював каву, інколи йшов на каву у «Пасаж» із домашнім слоненям чи з жирафою. Коли першим на своїй вулиці придбав авто, оздоблене шкірою, сріблом та червоним деревом, то їздив за кермом із мавпочкою на плечі. Залюблений у життя В.Городецький своїми творіннями прикрашав землю України.

Та коли прийшла влада більшовиків, мусив виїхати до Варшави. Згодом став головним архітектором усіх проєктів філії американської компанії «Генрі Улен і Ко» в Персії, сучасному Ірані. Він збудував Тегеранський залізничний вокзал, а вершиною дворічного періоду став палац шаха, зведений у традиціях східної архітектури. Владислав Городецький помер 3 січня 1930 року від серцевого нападу в спорудженому ним готелі в Тегерані, де і був похований. У Києві на знак пошани вулицю, яку він проєктував, на якій стоять споруджені за його кресленнями будинки, де він жив, названо на честь архітектора.

Григорович-Барський Іван Григорович: «Творець українського бароко»

Протягом XVII—XVIII століть в Україні склався самобутній архітектурний стиль, який отримав назву «українське бароко». Цей стиль не позначений такою аристократичною пишнотою, як європейське бароко: мадридське чи римське, віденське чи паризьке. Але порівняно скромні будинки тих часів справляють сильне враження завдяки природності та невимушеності композицій, вдалому використанню фольклорних мотивів. Серед майстрів українського бароко почесне місце посідає киянин Іван Григорович Григорович-Барський. Митець народився 1713 року в м.Літковичах на Поділлі в заможній родині крамаря. Згодом сім’я переїхала до Києва. Вищу освіту Іван здобував у Києво-Могилянській академії, де отримав різнобічні світські знання, а також опанував основи архітектурно-художнього мистецтва. У 1744 році одружився й мав 15 дітей. І.Григорович-Барський спробував себе в архітектурному мистецтві вже в зрілі роки. Для творчості зодчого характерні багатство композиційних прийомів, мальовнича пластика фасадів та рослинні орнаменти в стриманому, витонченому декорі. Митець був послідовником українського бароко, проте наприкінці творчої кар’єри перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові. У 1749 році І. Григорович-Барський отримав завдання від Київського магістрату: впорядкувати систему водопостачання на Подолі та збудувати кам’яний павільйон над фонтаном. Нині це одна з порівняно небагатьох збережених споруд, зведених за проєктом зодчого, – фонтан «Феліціал». У 1808 році фонтанну скульптуру янгола в пам’ять про Полтавську битву було замінено на античного героя Самсона, який розриває пащу леву. Зверху, на склепінні, закріплено позолочену статую апостола Андрія. У 1935 році фонтан було зруйновано, проте в 1982 році до 1500-річчя м.Києва його було відновлено. Із цим фонтаном пов’язана значна кількість легенд. За переказами вода, що витікає з нього, є святою. Також вважалося, що той, хто вип’є воду з нього, буде жити в Києві. Зодчий також проводив ремонт Маріїнського палацу, будівельні роботи в Кирилівському монастирі: наново декорував стародавню Кирилівську церкву, збудував монастирську огорожу, а також триярусну дзвіницю з брамою та невеликою церквою. З наявних нині будівель І.Григоровича-Барського виділяється Покровська церква, збудована ним 1766 року як парафіяльна. Її конструкція навіяна зразками українського дерев’яного будівництва. Дуже приємне враження справляють затишні ґаночки обабіч храму.

Також на Подолі збереглася Набережно-Микільська церква, яка має оригінальний декор. Зодчий будував не тільки в Києві. Зокрема, на замовлення родини Розумовських  споруджував комплекс собору Різдва Богородиці в Козельці, багато та пишно декорований ліпниною. Згодом за кошти П.Калнишевського збудував Петропавлівську надбрамну церкву, келії та інші споруди Межигірського монастиря.

Іван Григорович-Барський помер 10 вересня 1791 року у віці 78 років. Похований на Подолі біля відбудованої ним церкви Богородиці Пирогощої.

Про видатного архітектора режисер Валентин Соколовський у 1996 році зняв фільм.

Каракіс Йосип Юлійович: «Майстер українського конструктивізму»

Без названия

Йосип Юлійович Каракіс – один із провідних архітекторів України XX століття. Той, хто формував обличчя Києва за радянських часів, але водночас не вдавався до тривіальності, примітивізації форм, продовжував творити справжнє мистецтво й залишався актуальним у всі періоди. Сьогодні практично всі будівлі, створені митцем, є пам’ятками архітектури республіканського значення та перебувають під охороною держави. Йосип Каракіс з’явився на світ 16 травня 1902 року в повітовому м.Балта на Одещині. Родина була заможною: батько, купець 1-ої гільдії, мав у співвласності цукрові й тютюнові заводи. 1922 року юнак вступив на юридичний факультет Інституту народного господарства. Але потяг до прекрасного переміг, і вже за рік він перевівся на факультет живопису до Київського художнього інституту. Відтоді все життя й творчість Й.Каракіса нерозривно були пов’язані з Києвом. Першим досвідом у царині архітектури стала робота на будівництві нового Київського центрального залізничного вокзалу. Згодом митець починає реалізовувати власні архітектурні проєкти. Першим із них став Будинок Червоної Армії і флоту (нині – Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України).

Будівля побудована в стилі неоампір, фасад виконаний у стилі класицизму. У Будинку офіцерів міститься більше 150 кімнат, великий концертний зал на 1000 персон, а також малий зал, два лекційні зали, бібліотека з кількох кімнат і бар-ресторан. За проєкт будівлі архітектор був нагороджений шкіряним пальто, і це була єдина, мабуть, офіційна нагорода в його послужному списку. У 1932-1934 роках за проєктом Й.Каракіса будується ресторан «Динамо» на Петровській алеї. У 1934 році ресторан був віднесений до будівель, які «безсумнівно відходять від архітектурного штампу і мають художню цінність».

П’ятиповерхова, по-європейськи екстравагантна будівля ресторану побудована в сучасному стилі. Це був клубний заклад, кожен поверх якого відрізнявся від попереднього. Й.Каракіс – автор проєкту Музею історії України (початково – художня школа для обдарованих дітей) на Старокиївській горі. З будівництвом цієї споруди пов’язана тривала боротьба за збереження фундаментів Десятинної церкви та всього давньокиївського дитинця.

Kiev_History_Museum

Архітектору вдалося наполягти на тому, щоб споруду музею відсунули вбік, не забудувавши фундаменти князівських палаців, Десятинної церкви й місця досліджених археологами дохристиянських капищ. У 1937-1939 роках будується ще одна будівля, що потрапила в «скриньку» пам’яток архітектури, – дитячий сад заводу «Арсенал».

Дитячий сaд будувався як Палац для дітей і став першим дитсадком міста. Будівля побудована в стилі неокласицизму, має три поверхи, пофарбована в ніжно-блакитний колір, який надає їй особливої легкості. А ще архітектор – автор перших хмарочосів біля «Арсенальної», багатьох шкіл і багатоповерхівок. Через уподобання конструктивізму, який одного разу вийшов з політичної моди, але не перестав подобатися Й.Каракісу, зодчий мав чимало неприємностей і був затаврований як «безрідний космополіт». Відтак його вигнали з роботи, а на ім’я наклали заборону. І ще довго газети публікували фото його дітищ, не вказуючи прізвища автора.

Митцю доводилося проєктувати не тільки для Києва, а й для Харкова, Донецька, Луганська, Краматорська, Лисичанська, Кривого Рогу, а також для Ташкента й Махачкали. Однак жити, дихати, творити він міг тільки в Києві – місті, яке він полюбив одразу і на все життя.

 

Джерела:

  1. https://www.istpravda.com.ua/digest/2012/05/29/87520/ – Йосип Каракіс – буржуазний націоналіст, який збудував Київ
  2. https://zn.ua/ukr/HISTORY/yosip-karakis-zhittya-i-knizhka-239000_.html – Йосип Каракіс: життя і книжка
  3. Каракіс Йосип Юлійович

Меленський Андрій Іванович: «Перший головний архітектор Києва»

Людина і місто… Як іноді багато важить для історії окрема постать. Андрій Іванович Меленський був відомим українським архітектором, першим головним архітектором м.Києва, «батьком» нової епохи в розвитку архітектури – доби українського ампіру. Зведені за його проєктами чи за його нагляду будівлі прикрашають сучасний Київ і надають йому самобутнього вигляду. Народжений 1766 року в Москві, Андрій Меленський отримав гарну освіту, навчаючись спочатку в Експедиції Кремлівського будівництва, а потім у Петербурзі в самого Джакомо Кваренгі. По закінченні навчання митець працював і в Москві, і в Петербурзі, але визнання здобув саме в Києві, отримавши в 33 роки посаду головного архітектора міста. Працював переважно в стилях ампіру та класицизму. Церкви й дзвіниці, монастирські келії і приватні будинки, міський театр – багатогранність уподобань майстра втілилась у його творіннях. На жаль, не всі вони збереглися до нашого часу. Впроваджуючи принципи європейського містобудування, головний архітектор дбав насамперед про те, щоб місто не втратило свого історичного обличчя і залишалось уособленням високої духовності. Архітектор здійснив забудову Подолу після великої пожежі 1811 року, наблизивши до природного ландшафту прямокутну планувальну основу. За його проєктами Київ став облаштованішим. Згідно з Генеральним планом архітектора три розрізнені райони Києва: Старе місто, Поділ і Печерськ – повинні були об’єднатися в єдиний міський організм. Планово почали з’являтися нові вулиці, а Козине болото стало перехрестям основних доріг, опановуючи нову для себе назву – Хрещатик. Від головної вулиці за проєктом митця прокладалися важливі магістралі міста: вулиця Олександрівська (нині вул. Грушевського) та Васильківське шосе (нині вул. Велика Васильківська). У 1803-06 роках на початку Хрещатика був побудований перший міський театр (не зберігся).

А.Меленський – автор пам’ятника на честь повернення Києву магдебурзького права (1802–08) як підтвердження Олександром І привілеїв у міському самоврядуванні, даних місту ще в XV ст. литовськими князями. Монумент збудовано на місці, де за давніми переказами князь Володимир охрестив своїх синів. Споконвіку тут било джерело з цілющою водою. Митець установив тут восьмигранний басейн під арочним постаментом, над яким вивищується 18-метрова колона, увінчана кулею з хрестом.

А.Меленський першим привніс до Києва церкви-ротонди, незнані до того в місті. У 1810 році в Угорському урочищі на Аскольдовій могилі серед хрестів і надгробків давнього кладовища на місці дерев’яної з’являється кам’яна, прикрашена класичною колонадою церква-ротонда на честь Св. Миколая Мірлікійського. Серед більше 50-ти визначних архітектурних пам’яток і містобудівних об’єктів, зведених за проєктами Андрія Івановича, також перший Контрактовий будинок на Подолі, церква Миколи Доброго, церква Різдва Пресвятої Богородиці, Свято-Воскресенська церква, будови Київського Свято-Флорівського і Вознесенського монастирів.

1829 року визначний майстер вийшов у відставку через поганий стан здоров’я. Помер 1 січня 1833 року у віці 67 років. Похований талановитий митець був на Щековицькому кладовищі, яке за радянських часів знищено, тому могила архітектора не збереглася.

 

Ніколаєв Володимир Миколайович: «Спадок визначного зодчого»

За своє життя архітектор Володимир Миколайович Ніколаєв спроєктував таку велику кількість споруд, що під час проведення його персональної виставки відвідувачі були вражені. Його постать є епохальною для столичного міста. І треба віддати належне творчому запалу та енергійності цього зодчого, завдяки якому ми бачимо Київ таким, яким він є нині. Володимир Ніколаєв народився 19 лютого 1847 року в Царському Селі. У 23 роки закінчив Петербурзьку Академію мистецтв з великою срібною медаллю і через два роки опинився в Києві – будувати завод з вироб­ництва пива. Місцевість для будівництва була не дуже придатною – над стародавньою Кирилівською  вулицею нависала величезна гора, з-під землі били джерела. І тут підтвердилося, що інженерний талант молодого архітектора не поступається його мистецьким талантам. Митця помітили. Талановитий, діловий, рішучий і дуже енергійний, а до того ще й непідкупний В.Ніколаєв стає головним архітектором міста. Митець на­креслив і побудував цілу лікарняну мережу – корпуси Єврейської лікарні (нині є частиною Київської обласної лікарні), корпуси лікарні для чорноробів (зараз — Інститут охорони материнства та дитинства («Охматдит»), комплекс Дегтерьовської богадільні. Для француза Бергоньє збудував двоповерхову споруду на Фундуклеївській – перший у місті цирк з готелем. В оновленому вигляді сьогодні – це Театр драми ім.Лесі Українки. Серед його робіт – також будинок Купецького зібрання з чудовою концертною залою (збудований 1882 року, нині тут знаходиться Національна філармонія України).

Також у доробку архітектора – пам’ ятник Б.Хмельницькому. При його побудові митець був поставлений перед дилемою: у стислі строки за мінімальні кошти спорудити «пристойний» монумент. Архітектор блискуче вийшов з цієї ситуації, зробивши лаконічнішим і дешевшим помпезний проєкт скульптора М. Мікешина: замість суцільної брили постамент пам’ятника склали з невеликих кам’яних квадрів. В.Ніколаєв вважається характерним представником архітектури доби еклектики. Найбільшу художню цінність у його творчості являють храми (яких він звів у Києві та Київській єпархії понад 80). З 1876 року йому довелося рятувати недобудований київський Володимирський собор, у якого десять років перед тим тріснули арки та склепіння. Після завершення будівництва у 1896 році В. Ніколаєва нагородили орденом Святого Володимира IV ступеня і спадковим дворянством. Серед найвідоміших його творінь – Трапезна церква Києво-Печерського монастиря, Покровська церква і Миколаївський собор Покровського жіночого монастиря, церква Вознесіння на Байковому кладовищі, не кажучи вже про ті, що не збереглися. В. Ніколаєву також довелося очолити спорудження київського Оперного театру (1896-1901 рр., архітектор В.Шретер), брав участь у спорудженні Політехнічного інституту, масштабних роботах з реставрації Софійського та Михайлівського соборів, Андріївської церкви.

Для здешевлення будівництва митець застосовував міцну та гарну жовту цеглу київського виробництва, відмовившись від тинькування зовнішніх стін. Замість гіпсової неоренесансної ліпнини (модної у попередні десятиліття) головний київський архітектор почав використовувати випалену кераміку-теракоту, яку продукував на власному заводі. Такі вимушені нововведення (зокрема, оголені цегляні стіни), спричинені хронічною нестачею грошей у міському бюджеті, скоро ввійшли в архітектурну моду Києва.

Помер визначний зодчий 11  листопада 1911 року і був похований на Аскольдовій могилі в Києві.

Джерела:

  1. Ніколаєв Володимир Миколайович
  2. https://history.vn.ua/book/100-great-figures-of-ukrainian-culture/10.php – 100 Великих діячів культури України: Ніколаєв Володимир Миколайович
  3. https://www.interesniy.kiev.ua/ua/vladimir-nikolaev/ – Володимир Ніколаєв
  4. http://www.rustour.com.ua/stati/zodchiy-volodimir-nikolaev/ – Зодчий Володимир Ніколаєв

СПІЛКУЙТЕСЯ З НАМИ:

  • blog
  • facebook
  • tweetter
  • youtube
  • youtube
  • youtube
  • pinterest
  • Instagram

НАШІ НАГОРОДИ

Дізнатися наші реквізити для добровільних пожертв бібліотеці — Конт.тел. (бухгалтерія бібліотеки):
(044) 288-23-36

(044) 288-30-12
lib@msmb.org.ua

ВГОРУ