Дорогі друзі! Щодня ми працюємо над тим, щоб користування бібліотекою було зручним і приємним для вас! Для того, щоб скоротити час очікування, а також дотримуватися соціальної дистанції — зареєструйтесь в бібліотеці он-лайн!.
Останнє оновлення: 27.07.2021 р.

АРХІТЕКТУРА УКРАЇНИ

Андріївська церква
Вірменський кафедральний собор (Львів)
Володимирський собор
Дерев’яні храми України
Духовна велич Львова (Домініканський костел, Церква Святих Ольги та Єлизавети, Собор Святого Юра)
Замок Берегвар: «Казковий палац графів Шенборнів»
Замок Любарта: «Символ величі Волині»
Замок Паланок (Мукачівська фортеця)
Кам’янець-Подільська фортеця
Кирилівська церква
Маріїнський палац
Михайлівський золотоверхий монастир
Національна опера України ім. Тараса Шевченка
Одеський націонапльний академічний театр опери та балету
Олеський замок
Олицький замок
Палац Кирила Розумовського у Батурині
Палац Потоцьких  (Львів)
Палац Потоцьких (Тульчин)
Підгорецький замок
Потьомкінський палац
Резиденція митрополитів Буковини і Далмації
Сокиринський палац
Софія Київська
Хотинська фортеця
Шарівський палац

Андріївська церква

Андріївська церква в Києві, розташована на крутому правому березі Дніпра, на Андріївській горі  над Подолом, – визначна пам’ятка архітектури та монументального живопису 18 ст. світового значення. Близько 1215 року на місці сучасного храму була побудована Хрестовоздвиженська церква. Її назва – данина давній легенді про відвідини цих пагорбів апостолом Андрієм Первозванним. У літописах Київської Русі фігурує переказ про те, що саме тут апостол Андрій спорудив хрест, передбачивши появу великого міста. Відтоді місце вважається легендарним для Києва.

Андріївська церква будувалася на замовлення імператриці Єлизавети – дочки Петра І. Храм мав бути палацовим: як частина київської царської резиденції, що складалася з Маріїнського палацу та церкви. Проєкти обох споруд розробив відомий італійський архітектор Бартоломео Растреллі. Споруджену церкву називали його «лебединою піснею». У 1744 році відбулася церемонія закладки храму за участю імператриці, будівництво завершили десять років по тому, а освятили церкву в 1767 році. Андріївська церква зведена на складному в геологічному плані пагорбі, який частково розмивається ґрунтовими водами. Тому для її будівництва довелося провести великий обсяг інженерно-геологічних досліджень. Уся маса храму тримається на двоповерховому будинку – стилобаті. Андріївська церква – однокупольна з п’ятибанним завершенням, має форму хреста, у кутах якого розміщені декоративні вежі на масивних стовпах. У поєднанні з біло-блакитними стінами, витонченим ліпленням та орнаментом споруда має урочистий вигляд. Для оздоблення церкви Б.Растреллі використав майже 100 тонн лиття з чавуну. До цього матеріал не застосовувався для будівництва культових споруд Східної Європи. До храму ведуть круті чавунні сходи. Навколо будівлі – просторий оглядовий майданчик, з якого відкриваються мальовничі пейзажі Києва на схилах Дніпра. Поруч колоритний Андріївський узвіз – вулиця-музей. Над оформленням церкви працювали художники: І.Роменський, І.Чайковський, І.Вишняков з учнями, та О.Антропов. Будівельними роботами керував московський архітектор Іван Мічурін. Незалежно від пори року, коли, затамувавши подих, дивишся на Андріївську церкву, здається, що споруда ледве торкається землі, піднімаючись до неба в плавному леті.

 Автором внутрішнього оздоблення Андріївської церкви є також архітектор Б.Растреллі. Ліплення, що виготовлялося з гіпсу, а потім вкривалося позолотою, має вигадливі форми квіткових гірлянд, стилізованих пальмових гілок, листя аканту, голівок херувимів. Неперевершеними зразками різьбярського мистецтва в Андріївській церкві є іконостас. Київська перлина не має дзвіниці. За легендою, на цьому місці за часів Андрія Первозванного було море. Частина вод, коли апостол встановив хрест, спустилася під землю – тож гучний звук дзвонів, начебто, може викликати зсув грунтів і підняття вод, які затоплять увесь Київ. На сходах Андріївської церкви знімалася сцена вінчання у славетному фільмі «За двома зайцями». Тож біля храму встановлено скульптуру, присвячену Проні Прокопівні та її горе-нареченому.

   

Вірменський кафедральний собор (Львів)

Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці із його самобутньою архітектурою є унікальною пам’яткою Львова, що належить до Світової спадщини ЮНЕСКО. Це єдина сакральна споруда, що презентує Вірменську апостольську церкву на заході України і найдавніша кам’яна будівля в місті, що повністю збереглася.

Перші вірменські поселенці з’явилися на території сучасного Львова понад 800 років тому. Тут вони жили за своїми традиціями, зберігаючи рідну мову й культуру. У всі часи основою згуртованості вірмен була власна церква. Вірменський собор у Львові – найважливіша пам’ятка багатовікового перебування цього народу на наших землях, їх історії, ідентичності і культури.

Будівництво комплексу Вірменського собору тривало в 1363 – 1370 роках на кошти багатих купців – Якова з Кафи (Феодосії) та Паноса з Гайцараца. Архітектором собору був львівський будівничий (є припущення вірменського походження) Дорінг. Узявши за зразок кафедральний собор у давній вірменській столиці Ані, архітектор спроєктував будівлю так, як будувалися галицькі храми. Церква представляє тринавовий чотиристовпний хрестокупольний храм візантійського типу. За час свого існування собор зазнав багато змін, добудов і перебудов. Страшним лихом для собору стала пожежа 1676 року у Львові – його, практично знищеного, довелося десятиліттями відновлювати з попелу. Але нема лиха без добра: саме в ці роки у вірменському кварталі створюється один із найцікавіших архітектурних ансамблів Львова, до якого, крім собору та дзвіниці, входять архієпископський палац, вірменський банк «Mons Pius» та датований 1682 роком монастир вірменських бенедиктинок.

Похмурий і стриманий зовні, Вірменський собор зібрав у вітражах на вікнах, орнаментах на стінах, різьбленій дерев’яній стелі, фресках та мозаїках усі можливі відтінки кольорів, що створюють казкову атмосферу всередині. Стіни апсид декоровано стилізованими елементами, запозиченими з давньовірменської архітектури, – накладними арками та орнаментами. Фрески та вітражі виконав спеціально запрошений художник з Варшави Ян Генрик Розен.

Особливістю розписів Розена є те, що вони виконані не в класичному стилі фрески, а у стилі «альсеко» – зображення наносилося на тверду суху тиньковану поверхню. Головний розпис вівтаря зображає «Таємну Вечерю». Виконання розпису є нетиповим, оскільки Ісус та апостоли стоять, Христа зображено в анфас, а апостолів – у профіль. Юда Іскаріот зображений спиною, обличчя не видно, лише руку, що тримає ніж. Маківка собору спирається на порожні глиняні глечики, що створює в соборі феноменальну акустику.

У січні 2000 року приміщення собору, яке за радянської влади використовувалося як фондосховище Львівської картинної галереї, а з 1953 року — музею ім. Леніна, повернули вірменській громаді. У тому ж році в храмі відправив молитву Папа Римський Іоанн Павло II, а 28 травня 2003 року собор освятив католикос усіх вірмен Гарегін. З того часу і по сьогодні активно ведуться роботи з реставрації і реконструкції вітражів.

Джерела:

  1. Николишин Ю. І. Віч-на-віч зі Львовом. – Львів: Апріорі. 2017 – 184с.: іл., с.84-87
  2. https://photo-lviv.in.ua/virmenskn-sobor-uspinnya-presvyatoji-bohorodytsi-u-lvovi/ – Вірменський собор Успіння Пресвятої Богородиці у Львові
  3. https://photo-lviv.in.ua/tajemnytsi-vitrazhiv-virmenskoho-soboru-u-lvovi/ – Таємниці вітражів Вірменського собору у Львові
  4. https://zabytki.in.ua/uk/691/virmenskii-kafedralnii-sobor-lvova – Вірменський кафедральний собор Львова

Володимирський собор

Свято-Володимирський собор – перлина як художнього так і центру духовного життя Києва. Багато хто називає його храмом-музеєм, і це дійсно так. Адже собор донині вражає нас своєю неперевершеною красою. Ідея побудови собору імені Св.Володимира виникла у зв’язку з початком підготовки святкування 900-річчя Хрещення Руси-України. Саме тоді, 1853 року, було споруджено пам’ятник Св.Володимиру на Володимирській гірці. Спочатку храм планували збудувати навпроти університету, щоб студенти були побожними. Але з Петербурга надійшла вказівка: поставити на цьому місці пам’ятник цареві Миколі І. Згідно з іншим варіантом, собор мали побудувати на місці Оперного театру, як продовження Софії Київської. Архітектором майбутньої храмової споруди запросили Олександра Беретті. Він розробив проєкт майбутнього храму в неовізантійському стилі, котрий перегукується з українським бароко. У цілому ж над спорудженням Володимирського собору працювала інтернаціональна команда, до складу якої, крім О.Беретті, входили німець Іван Штром, француз Павло Спарро та українець Володимир Ніколаєв. Спорудження храму розпочалося в 1862 році. Уже через 4 роки собор був збудований до куполів. Проте несподівано стіни, а слідом за ними арки й перекриття дали глибокі тріщини. Стало зрозуміло, що вони не витримають ваги куполів. З’ясувалося, що ситуацію викликали допущені при переробці проєкту помилки в математичних розрахунках. У 1875 році до Києва приїхав імператор Олександр II. Здійснюючи інспекційний огляд міста, він поцікавився й будівництвом соборного храму. Побачивши порожній будівельний майданчик і повністю прогнилі риштування, він наказав за всяку ціну продовжити будівництво. Негайно викликаний із Петербурга відомий архітектор Рудольф Бернгард зробив точні математичні розрахунки навантажень на стіни й перекриття і знайшов  технічне рішення для ліквідації тріщин (зовнішні тримальні стіни було запропоновано зміцнити прибудовою бічних нефів).

    Без названия (2)

Володимирський собор – неповторний. Унікальним його роблять роботи Васнецова, Нестерова, Котарбінського, братів Свідомських. Це тільки, так би мовити, «основні художники», а є ще багато-багато інших, які співпрацювали з ними. Це і школа Мурашка, і окремо Іван Їжакевич. Розмальовував храм і Михайло Врубель. Деякі духовні особи протестували, не бажаючи, щоб автор «демонів» доклав свою руку до майбутньої святині. Але завдяки зусиллям професора Прахова Врубелю доручили розписувати орнаменти на колонах собору. 1896 року Свято-Володимирський собор був освячений і відразу став дуже популярним серед киян, особливо молоді. Сюди приходили студенти Університету Св.Володимира і Володимирського кадетського корпусу, першої та другої київської гімназій. Тут співав один із кращих у Києві церковних хорів під керівництвом видатного українського регента Я.Калішевського.

   

За радянських часів Володимирський собор зазнав втрат: були зняті всі дзвони, заборонено його опалювати, що привело до руйнації розписів. А в 1929 році храм взагалі був закритий, а згодом перетворений на музей антирелігійної пропаганди.

На сьогодні Володимирський собор є рідним для багатьох киян і гостей столиці. Тут перебувають великі святині християнства – мощі святої великомучениці Варвари, мощі священномученика Макарія, чудотворна ікона Божої Матері «Гербовецька», ікона із часточкою мощей святителя Миколая чудотворця та інші святині.

Дерев’яні храми України

Дерев’яні церкви в Україні є важливими духовними осередками та унікальними архітектурними пам’ятками. На наших етнічних землях розташовано близько 3000 дерев’яних культових споруд. Більшість із них створено в західній частині країни, але й на лівому березі Дніпра туристам є на що поглянути. В епоху запровадження християнства дерев’яні храми споруджували переважно в лісистій та лісостеповій місцевості, де було багато деревини. Першу письмову згадку про дерев’яну церкву Св.Іллі-пророка в місті Києві на Подолі знаходимо в угоді київського князя Ігоря із Візантійською імперією 944 року. У другій половині 20 ст. в Україні створювалися скансени, музеї просто неба: «Шевченківський гай» у Львові, у Пирогові поблизу Києва, скансени в Чернівцях, Ужгороді та Переяславі, у які були перенесені більше десятка старих дерев’яних церков з усієї України. Більшість дерев’яних храмів нашої землі, збудованих до XIX ст., є тридільними, рідше п’ятитидільними (складаються з 3-ьох та 5-ти частин). За формою здебільшого нагадують тризуб: три приділи ідуть рядком один за одним, по центру – найвища баня. Цим українська народна сакральна архітектура відрізняється від стилів інших народів. Єдиний в Україні дев’ятидільний дерев’яний храм у Новомосковську Дніпропетровської області також при погляді спереду нагадує тризуб. Не є тризубоподібними за формою дерев’яні тридільні церкви Закарпаття, деяких місцевостей Галичини, що пояснюється впливом готичного римо-католицького стилю архітектури, а також храми Буковини, які схожі на звичайну хату, оскільки за часів окупації Османською імперією турки не дозволяли будувати інакше. Дзвіниці українських церков ставилися завжди окремо від церкви, оскільки вони, ймовірно, під час татарських наїздів виконували роль сторожових веж. Стіни всередині церков не прикрашалися, тому що вся увага була звернута на іконостас. Іконостас відповідав архітектурі церкви: кожний його наступний ярус був легший за попередній, а найвищий відрізнявся легким ажуром, як і вся баня церковна закінчувалася ажурним хрестом.

Видатною пам’яткою не тільки Львівщини, а й усієї України є церква Св.Юра в Дрогобичі, яку мистецтвознавці називають «справжньою поемою в дереві, витесаною сокирою».  Є відомості, що дерев’яна церква постала на цьому місці вже в XV столітті, але до наших часів збереглася інша, привезена. Розібраний храм із с. Надіїв на Долинщині (Івано-Франківщина) виміняли на сіль, привезли на возах і встановили в Дрогобичі, доповнивши його новими елементами. Ці події датують 1657 роком.

    images (2)

Церква традиційно тризрубна, покрита ґонтом, низ церкви обрамлений аркадними галереями. Стінопис дуже добре збережений, на ньому – не тільки житія святих, але й світські сцени, портрети меценатів, алегоричні пори року, геральдичне древо Христа, драма Страшного Суду.

Одна з найдавніших дерев’яних церков Івано-Франківщини розташована в Рогатині. Це церква Зішестя Св.Духа. Вчені сперечаються про дату її будівництва, але за точку відліку вважається 1598 рік, який був зазначений на внутрішній стіні. У храмі збережено автентичний іконостас 1650 року, який є одним із найдавніших збережених в Україні, у ренесансно-бароковому стилі. Його замовили представники братства, яке діяло тоді при церкві. У церкві-музеї є оригінальні ікони, а також привезені з інших церков регіону, датовані XVI-XIX ст. Кажуть, церква мала підземелля, через які  таємні ходи вели до іншої церкви Різдва, однак зараз вони засипані.

Без названия (8)

Згідно з переказами, на початку XVI століття Настя Лісовська, майбутня правителька Османської імперії Роксолана, часто приходила молитись до церкви Святого Духа, адже тут священником був її батько - отець Лука Лісовський.

Церква Собору Пресвятої Богородиці в с. Матків на Турківщині дещо молодша: збудована вона в 1838 році. Відомі також майстри, які її споруджували, – Іван Мельникович та Василь Іваникович. Цей храм типово бойківського типу. Триверхий, з багатьма ярусами (заломами) над кожною маківкою, наче ялинка. Дзвіниця новіша, з 1924 року. У радянські часи церква була зачинена, після відкриття освячена на честь Св.Дмитрія.

Scan_0002

Духовна велич Львова (Домініканський костел, Церква Святих Ольги та Єлизавети, Собор Святого Юра)

Львів завжди славився красою своїх храмів та різноманітністю стилів. У місті представлені громади всіх конфесій християнства, які протягом століть спорудили в місті кілька десятків церков, які входять в число пам’яток архітектури. Кожен із храмів живе й дихає у своєму ритмі й переносить нас у легендарний давній Львів.

У центральній частині міста знаходиться один із найвідоміших та найяскравіших храмів – Домініканський костел. Згадка про перший дерев’яний бернардинський костел знайдена від 1460 року. Гроші на початок будівництва пожертвував львівський староста Анджей Одровонж. Та вже через 4 роки після чуми міщани спалили дерев’яний монастир. Сучасний монастирський комплекс почали споруджувати на початку XVII ст. за задумом ченця Бернарда Авелідеса і за проєктом архітектора-італійця Паоло Домінічі. Тут можна побачити криницю святого Яна з Дуклі, збудовану в 1620 році. За легендою, на цьому місці вдарило цілюще джерело, адже саме там поховали святого Яна. Це розцінили як справжнє диво: Святого перепоховали, а на місці джерела викопали криницю. Годинник на вежі завжди спішить на п’ять хвилин –  у пам’ять про монаха, який побачив із вежі турків, що наближалися до Львова. Не маючи часу попереджати про це, монах перевів годинник на кілька хвилин уперед, до години, коли закривалися міські брами. І так загарбники не змогли потрапити в місто. 2010 року храму передали привезену з Риму частинку мощів його духовного покровителя – апостола Андрія Первозванного.

Церква святих Ольги та Єлизавети (раніше Костел Святої Ельжбети) – неоготичний храм, збудований в пам’ять про відому імператрицю Єлизавету Баварську, відому як Сісі. 10 вересня 1898 року молодий анархіст Луїджі Лучкені поранив у серце шістдесятирічну імператрицю. Цього дня вона гуляла по набережній Женевського озера. Там вона мала сісти на борт пароплава, що відпливав до міста Монтре. Не усвідомлюючи серйозності поранення, імператриця зійшла на борт пароплава та померла, стікаючи кров’ю. На сьогодні ця будівля є найвищою в місті, її висота 88 метрів. Храм був закладений в 1903 році і будувався вісім років на кошти польської громади. Архітектор споруди – Теодор-Мар’ян Тальовський. На початку Першої світової війни австро-угорською владою були конфісковані і переплавлені для військових потреб церковні дзвони. Є думка, що місце будівництва споруди було вибрано не випадково. Католицький костел - це перше, що повинні були бачити приїжджаючі до Львова.

На вершині Святоюрської гори, над містом здіймається величний Собор Святого Юра, бароково-рококовий монументальний архітектурний ансамбль з виразними національними рисами, який вважається головною святинею українських греко-католиків. Фасад увінчує фігура святого Юрія Змієборця – покровителя не тільки собору, але й міста Львова. За одною з легенд в товщі гори, на якій згодом збудували монастир і церкву, була печера, де жив страхітливий дракон, якого вбив ще у кінці XIII ст. князь Лев Данилович. На згадку про це на горі й було збудовано дерев’яний храм. Теперішня споруда собору Св. Юра була збудована у XVIII столітті за проєктом австрійського архітектора Бернарда Меретина у стилі бароко. Ідея належала митрополиту Андрею Шептицькому.  Зважаючи на те, що храм споруджували на значній віддалі від укріпленого середмістя, церкві надали деяких рис фортифікації. Тоді ж майстер Яків Скора відлив дзвін «Дмитро». Найстаріший збережений в Україні дзвін скликає на молитву вірних і сьогодні. У соборі зберігається чудотворна ікона Теребовлянської Богоматері 17 століття, у якої, за переказами, у 1663 році сорок днів текли сльози як попередження про напад турків.

Замок Берегвар: «Казковий палац графів Шенборнів»

 Історія українського Закарпаття тісно переплетена з долею родини графів Шенборнів - чи не найбільших землевласників, статечних аристократів, яким волею австрійського цісаря були подаровані чисельні закарпатські землі.  Замок Берегвар  -романтична резиденція представників цього німецько-австрійського роду.

Аристократам подобалось відпочивати у своїх володіннях, тож графи приїжджали сюди на полювання і запрошували своїх світських друзів. Мальовнича місцевість вабила нових власників, які отримали її «у довічне володіння», тому було обрано чарівний куточок - і в ньому побудовано дерев’яний мисливський будиночок. Чарівним куточком» було визнано урочище Берегвар - через півстоліття замість невеличкого будинку тут звели палац, який отримав свою назву від урочища, де він розташований. Але люди від самого початку називали резиденцію просто «палац Шенборнів». Архітектура замку поєднує в собі неоромантичні та неоготичні риси. З.Грессерсон, автор проєкту, зумів відтворити казкові елементи стилю. Будівля замку Берегвар має своєрідну родзинку: її побудовано за астрономічним принципом. Це означає, що кожний елемент споруди не тільки виконує свою практичну функцію, але й має символічне значення. Так, кількість вікон становить 365 - за кількістю днів року. Ще одне віконце замуроване на випадок високосного року. Димоходів у палаці - 52, стільки ж, скільки у році тижнів. Входів 12 - за числом місяців, а кути замку прикрашають 4 вежі, що відповідають 4 порам року. Шпилі оздоблені флюгерами й курантами, а на одній з веж встановлено дзвін, що відбиває кожну годину. На самій верхівці даху з яскравої червоної черепиці уважний відвідувач може розгледіти флюгер з вибитою датою будівництва замку – 1890 рік.

zamok-shenborna-2

У середині замку збереглися оригінальними камін та доволі чудернацька люстра у вигляді жінки на оленячих рогах, що символізує захоплення графа – жінками та полюванням.

zamok_wenborna_7

Місце для резиденції було обрано настільки вдало, що власникам не довелося вносити значних змін у ландшафті. Коло палацу був розбитий розкішний сад-дендрарій, де можна побачити велику кількість рідкісних рослин: італійські гліцинії, веймутові сосни, тиси й магнолії. Навесні зацвітає екзотична японська сакура, яку привіз до палацу граф Шенборн власною персоною. Англійський сад займає 19 га території, його прикрашають декілька скульптурних композицій, що зображують оленя та ведмедів. У глибині саду можна знайти Джерело Краси. Якщо вмитися в ньому, довго не будете старіти. Це не легенда, адже серед дерев причаївся бювет з цілющою мінеральною водою, насиченою корисними речовинами. У центрі саду викопано декоративне озеро - варто звернути увагу на його форму. Як і архітектурна композиція замку, озеро має символічне значення - його обриси відтворюють мапу тогочасної Австро-Угорської імперії.

Останній представник династії Шенборнів граф Георг Ервін був змушений 1944 року покинути палац і  емігрувати до Австрії. Та навіть після втрати маєтку аристократ не забував про землю своїх батьків. Будинок, у якому граф провів свою молодість, часто снився йому. Посмертним бажанням чоловіка було, щоб його дружина відвідала карпатські землі і допомогла їм фінансово, що жінка і зробила: допомогла мукачівським жителям з водопостачанням та придбала ліки й апаратуру для дитячої лікарні. 1945 року мисливський замок Шенборнів став санаторієм «Карпати».

Вежі та стіни Берегвару наче позичені з лицарського роману або казки про чаклунів та героїв. Тож не дивно, що за часів СРСР замок любили використовувати як декорацію для зйомок кіно. Тут знімалися казка «Снігова королева» і культовий фільм про розвідників «Сімнадцять миттєвостей весни».

Джерела:

  1. https://guide.karpaty.ua/uk/places/palaz-shenborniv – Палац графів Шенборнів: неоромантика на мінеральних водах
  2. https://www.karpaty.info/ua/uk/zk/mk/s.karpaty/sights/palace/ – Палац графів Шенборнів-Бухгаймів
  3. https://karpaty.love/places-objects/zamky-ta-fortetsi-zahidnoi-ukrainy/59-palats-shenborniv-zamok-berehvar.html – Палац графів Шенборнів – архітектурна перлина Закарпаття

Замок Любарта: «Символ величі Волині»

Головна пам’ятка і гордість м.Луцька – замок Любарта. Це один із найбільших, найдавніших і найкраще збережених в Україні замків. Казковий настрій з’являється ще перед мурами фортеці: перед очима пролітають середньовічні лицарі, що вогнем і мечем боронили свою землю.

vhid-do-zamku-lyubarta

Здавна образ замку використовувався як символ Луцька. Зображення мурів можна побачити на численних печатках, гербах, грошах, значках, поштових листівках. Волинська твердиня увійшла до переліку «Семи чудес України» і, безперечно, є однією з найвідоміших історичних об’єктів нашого краю. Луцький замок з’явився не на порожньому місці. Його передвісником прийнято вважати невелике поселення, що виникло ще в Х столітті на пагорбі, оточеному звивами річки Стир, за наказом князя Володимира Великого. У 1069 році замок зумів витримати облогу польського війська під час походу на Київ короля Болеслава II Хороброго. А в 1150 році фортеця героїчно протистояла дружині князя Юрія Долгорукого.

1331 року литовський князь Любарт, останній правитель єдиного Галицько-Волинського князівства, одружився з княгинею Агрипиною. Луцький уділ був приданим нареченої. Приблизно в цей час і почалася реконструкція фортеці. Любарт розпочав зведення нового, кам’яного замку, який зараз називають його іменем. Він переносить столицю свого князівства з Володимира до Луцька, після чого почалося будівництво Окольного (Нижнього) замку, який примикав до території уже збудованого Верхнього замку з західної сторони. У 1429 році сталася найзнаменніша подія в замковій історії. Тут відбувалася зустріч європейських монархів, а також послів від Візантії і римського папи, які вирішували питання, що стосувалися політики, релігії, економіки тодішньої Європи. Масштабність події засвідчує хоча б той факт, що з’їзд тривав 7 тижнів, а чисельність гостей і їхньої свити сягала 15 тисяч. З 16 ст. площа перед головною вежею фортеці була основним місцем страт та оголошення королівських послань. Згодом Луцький замок набуває слави центру духовної та судової влади Волині. Тут діяв Луцький трибунал – суд для кількох воєводств. У радянський період замок отримав статус пам’ятника архітектури і після масштабних відновлювальних робіт увійшов до складу історико-культурного заповідника «Старий Луцьк».

Згідно плану, замок Любарта трохи неправильної трикутної форми, що зумовлено місцевим ландшафтом. На кутах фортеці знаходяться три вежі: В’їзна, Стирова та Владича – які, за легендою, символізують Віру, Надію, Любов. Стіни й вежі вимурувані в готичній системі кладки. На стінах містяться бойові галереї з бійницями. Сьогодні Луцький замок – це цілий музейний комплекс. У нижньому ярусі Владичої вежі можна потрапити в середньовічну в’язницю. Ярусом вище – виставка замкової зброї XV-XVII століть. А на двох верхніх ярусах розмістився єдиний в Україні музей дзвонів, де зібрана чимала колекція з України, Польщі, Австрії, Румунії та Росії. Найдавніший із них датується 1647 роком. Поруч із гігантами можна побачити різноманітні бубенці, дзвоники, дзвіночки. У підвалах церкви зберігаються могили давніх князів, єпископів і знатних міщан. На стінах замку збереглися численні написи різних століть, з давніми іменами людей, датами тощо. Тут залишила свій напис і сестра Лесі УкраїнкиОльга.

На замковій території проходять різні заходи. Найбільш видовищною є червнева «Ніч у Луцькому замку» – фестиваль середньовічної культури, що супроводжується вогняним шоу, ярмарком ремесел, дегустацією страв стародавньої кухні. Тут проходять також джазовий фестиваль «Музичні діалоги», «ArtJazzCooperation»,  лицарські турніри й виставки народних майстрів.

  

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л. В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський). – К.: Мистецтво, 2017. – 224 с.: іл., с.36-37
  2. http://www.kray.org.ua/14026/mandrivky/zamok-lyubarta-simvol-velichi-volini/ – Замок Любарта
  3. https://find-way.com.ua/oblast/volynska/lutsk/lutska-zamok-zamok-liubarta – Луцький замок
  4. https://karpaty.love/places-objects/zamky-ta-fortetsi-zahidnoi-ukrainy/57-zamok-lyubarta-v-lutsku.html – Замок Любарта в Луцьку

Замок Паланок (Мукачівська фортеця)

На західній околиці Мукачева, на вершині згаслого вулкана гордовито височить оспівана легендами й бойовою славою середньовічна фортеця – замок Паланок. Оскільки місто розміщено в рівнинній місцевості, то з цією горою пов’язана трагічна легенда, що відкриває таємницю виникнення назви міста. Згідно переказам, ту гору було насипано вручну мешканцями поселення в страшних муках. Звідси і назва – Мукачево. А замок Паланок отримав свою назву від огородженого частоколу, що в давнину називали «паланкою». Здалеку фортеця виглядає єдиним ансамблем, а поблизу з’являється у вигляді каскаду спадаючих терас. Точна дата заснування замку невідома, але про нього згадується вже в документах, датованих XI ст. Власне природа створила цей замок непереможним. За всю історію існування він жодного разу не був підкорений у відкритій і чесній боротьбі. Ще коли замок був дерев’яним, у 1089 році його впродовж 50 днів намагався захопити половецький хан Кутєшко, так і відступивши без усякої надії на успіх. У 1241 році орда хана Батия двічі чинила облогу, та так і не змогла підкорити його. З 1396 по 1414 рік замком володів подільський князь Федір Коріятович. Він значно розбудував і укріпив замок, перетворивши його на свою резиденцію. Тоді ж у скелястій горі був вирубаний 85- метровий колодязь. За легендою, викопування криниці давалося важко: скільки не старалися робітники – води не було видно. Тож князю прийшлося заключити угоду з нечистою силою. І в наш час іноді з колодязя можна почути дивні звуки, народжені потойбічними істотами.

     images (2)

З 1633 по 1711 рік замок належав угорському родові Ракоці. Найбільше прославили Паланок у цей час дві жінки – Софія Баторі та Ілона Зріні – свекруха й невістка, які, правлячи замком, ворогували між собою. Ілона увійшла в історію як хоробра боронителька укріплення. Протягом трьох років тендітна господарка замку боролася з величезною армією австрійського імператора Леопольда I, який узяв фортецю в облогу. Турецький султан Махмет IV, вражений її мужністю, нагородив княгиню спеціальною грамотою за мужність. Це єдиний випадок в історії, коли цієї нагороди удостоїлася жінка! Зараз мудра княгиня разом із сином Ференцом II Ракоці знову дивляться на місто з центрального бастіону: у 2006 році тут було встановлено їх скульптури. Софія Баторі принесла замку містичну, страшну славу. Бажаючи стати безсмертною та вічно молодою, вона, за легендою, приносила в жертву цнотливих юнок.

Після поразки визвольної війни угорського народу замок поступово втратив своє стратегічне значення. У 1782 році тут відкрилася політична в’язниця Австрійської монархії, в якій протягом більше ніж 100 років було заґратовано понад 20 тисяч в’язнів. Найвідомішим в’язнем фортеці був російський революціонер Михайло Бакунін.

Пішли у вир історії буремні події минулих століть, але й досі височіє замок Паланок – унікальна пам’ятка архітектури, стіни якої нашіптують таємниці угорських князів та австрійських монархів.

Кам’янець-Подільська фортеця

Кам’янець-Подільський – місто, що зберегло дух середньовіччя. Своєрідність та унікальність його полягають у гармонійному поєднанні ландшафту і містобудівної структури середньовічного міста, у якому військові інженери, використовуючи чудові природні властивості, створили фортифікаційну систему, що не має аналогів у Європі. Сторовинна Кам’янець-Подільська фортеця — одна з найпопулярніших принад Поділля. Оточена каньйоном, унизу якого протікає річка Смотрич, фортеця петлею огинає острів, створюючи неймовірні краєвиди. Саме завдяки такому вигідному розташуванню Кам’янець-Подільську фортецю прийнято вважати однією з найбільш неприступних на теренах сучасної України  і однією з найкрасивіших. Через красу і неповторність замок поетично називають “квіткою на камені”. Будівля внесена до Списку пам’ятників світової спадщини ЮНЕСКО і входить до 7 чудес України.

vyd-na-kamjanec-podilsku-fortecju

За деякими історичними даними фортеця існувала вже у 10–13 століттях. Спочатку це була староруська дерев’яна оборонна споруда. У 15 столітті Кам’янець-Подільський був захоплений польською шляхтою і стає важливим оборонним пунктом Речі Посполитої. А дерев’яну фортецю замінили на кам’яну.
Могутність укріплень Кам’янця-Подільського вражала мандрівників. У всі часи фортеця була неприступною твердинею. Кажуть, що у 1621 році, коли хан Осман із військом підійшов до міста, його вразили міцні стіни і башти замку. Він спитав у своїх підданих, хто збудував це диво. Ті йому відповіли: «Аллах». Тоді Осман вигукнув: «Нехай Аллах і бере її», – і відступив. За всю свою тривалу історію місто-фортеця було захоплене лише двічі. У 1393 році фортецю захопив литовський князь Вітовт, а у 1672 році, завдяки великій чисельності війська, містом заволоділи турки.

Kam’yanecz-Podilska-forteczya

p076z3wf

Щоб потрапити до Кам’янець-Подільського замку, треба пройти через Замковий міст. Цей міст є унікальною пам’яткою архітектури національного значення. Припускають, що він був побудований римським імператором Трояном під час походу на Дакію. Усю фортецю поділяють на Старий і Новий замки. До складу Кам’янецької фортеці входять одинадцять башт, кожна з яких має свою назву й історію. Так, найвища башта названа Папською тому, що була збудована на кошти, надіслані Папою Римським Юлієм II. Ще її називають Кармелюковою, бо в ній тричі був ув’язнений український народний герой Устим Кармелюк. Він користувався великою популярністю серед жінок, і своїм порятунком завдячує саме їм. Кажуть, що жінки дарували йому хустинки, коли приходили до в’язниці провідати. З цих хустинок Устим зв’язав канат, по якому виліз із підземелля і втік.
У Чорній (кутовій) башті знаходиться криниця завглибшки 40 м і діаметром 5 м, видовбана в скелі. У підземеллях Замкового комплексу відкрито експозиції, що відтворюють сторінки його історії.

Кам’янець-Подільська фортеця стала знімальним майданчиком для багатьох культових фільмів: «Тарас Бульба», «Циганка Аза», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Народжені бурею», «Яса», «Щорс», «Остання столиця», «Земля героїв».

Джерела:

  1. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/kamyanets-podilska-fortetsya/ – Кам’янець-Подільська фортеця
  2. https://karpaty.love/places-objects/zamky-ta-fortetsi-zahidnoi-ukrainy/56-kamjanets-podilska-fortetsja.html – Кам’янець-Подільська фортеця
  3. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/2384_kamianets-national-history-and-architecture-reserve.htm – Кам’янець-Подільський замок

Кирилівська церква

Кирилівська церква – це другий храм у Києві, після Софійського собору, що зберігся з часів Стародавньої Русі в справжніх стінах та зберігає давньоруський живопис. Навколо храму розгорталися трагічні події багатьох століть, але Кирилівська церква на пагорбі стоїть непорушно, зберігаючи свою горду поставу храму-фортеці.

Kirilivska-tserkva

У 1140-х роках київським князем Всеволодом ІІ, правнуком Ярослава Мудрого, у північно-західній частині Києва було засновано родовий монастир, присвячений Св. Кирилу Александрійському. Тут була родинна усипальниця Ольговичів, а також був похований київський князь Святослав Всеволодович, відомий герой «Слова о полку Ігоревім». Під час навали орд хана Батия в 1240 році Кирилівський монастир розділив долю багатьох київських монастирів: його було пограбовано й спустошено. Відродження монастиря відбувається на початку XVII ст. Патроном Кирилівської обителі стає князь Костянтин Острозький — борець за політичну і релігійну самостійність українського народу. Після великої пожежі 1734 року до відновлювальних робіт в монастирі було залучено відомого українського архітектора І.Григоровича-Барського. За його проєктом на подвір’ї зведено комплекс кам’яних споруд. Монастир оточено потужними мурами з чотирма кутовими вежами, а в центрі ансамблю височіла Кирилівська церква, оновлена в стилі українського бароко. Згодом було побудовано 3-ярусну дзвіницю.

У 1806 році, після створення Києво-Кирилівських богоугодних закладів, згодом — відомої міської лікарні для душевнохворих, Кирилівська церква стає лікарняною. За радянських часів (1929) Кирилівську церкву було перетворено на музей, хоча це не завадило зруйнуванню більшості монастирських споруд.

Церкву збудовано в поширеному за княжої доби візантійському стилі, проте сучасний вигляд храму зазнав великого впливу козацького бароко. Зокрема додалося багато ліпного декору: квіткові гірлянди, рослинні пагони, іонічні і коринфські капітелі, що надало архітектурі особливої пишності. Інтер’єр храму майже не зазнав змін з XII ст. Усього збереглося до 800 кв. м давньоруських фресок, що не мають аналогів у жодному з пам’ятників православного світу. Тут вперше в давньоруських храмах 12 ст. написаний «Страшний суд». Особливої уваги заслуговує цикл житія Св.Кирила та Афанасія Александрійських. Справжнім шедевром є оригінальна за інтерпретацією фреска «Ангел, що звиває небо». У 19 столітті, коли храм реставрували, для розпису стін запросили відомого українського художника М.Врубеля. Найбільше вдалася митцю «Богоматір», яку він написав для мармурового іконостаса. У глибоких та безмежно сумних очах тендітної молодої жінки відтворено невимовне страждання й тривогу за долю її сина, який має померти на хресті. Церкву розписували також видатні українські живописці І.Їжакевич і М.Пимоненко.

Після Другої світової війни при дослідженні стану пам’ятки з’ясувалося, що церква стоїть на печерах, які були схожі на печери Київської лаври. Саме тут, у Кирилівських печерах, за легендами жив Змій Горинич, що поїдав подорожніх. Та печери давно були замуровані й дороги до них сьогодні вже не знає ніхто.

З 1995 року церква є діючим храмом. Тут проводяться концерти давньоруської музики, виступають артисти філармонії.

Джерела:

  1. Марголіна,І.Є.Оповиті серпанком забуття. Живопис українських художників у Кирилівській церкві /Ірина Марголіна. – К.:Либідь, 2015.-144 с., іл.
  2. http://www.primetour.ua/uk/excursions/museum/Muzey–Kirillovskaya-tserkov—pamyatnik-arhitekturyi-XII-veka-.html – Музей «Кирилівська церква» – пам’ятка архітектури 12 сторіччя
  3. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/2139_kirillovskaya-cerkov.htm – Кирилівська церква
  4. http://ukrainaincognita.com/kyivska-oblast/kyiv/kyrylivska-tserkva/kyrylivska-tserkva – Кирилівська церква

Маріїнський палац

Маріїнський палац – один із найяскравіших прикладів величної архітектури Києва.

The Mariinsky Palace in Kiev

Маріїнський палац було зведено за проєктом видатного архітектора італійського походження Франческо Бартоломео Растреллі на замовлення імператриці Єлизавети Петрівни.

Зовнішній вигляд будівлі є копією імператорської резиденції в підмосковному селі Перово, де Єлизавета таємно вінчалася з графом Олексієм Розумовським. Під час відвідування Києва 1744 року цариця сама обрала місце для будівництва з видом на Дніпро, неподалік від Печерської Лаври. Під керівництвом зодчого Івана Мічурина спорудження палацу завершилося в 1755 році. Та замовниця робіт так і не встигла побувати тут.

Як і інше творіння Б.Растреллі в Києві, Андріївська церква, палац вражає вишуканістю всередині й зовні. Палацовий комплекс має чітко симетричну композицію. Головний двоповерховий корпус і одноповерхові бічні флігелі утворюють широке подвір’я. Архітектура палацу вирішена в стилі бароко:  виразне компонування об’ємів, багата пластика фасадів, що виявилася в пишних формах коринфського ордера, рустуванні стін, ажурному парапеті і ліпленні наличників вікон. У фарбуванні палацу використані типові для українського бароко кольори: бірюзовий – для стін, світло-жовтий – для колон та карнизів, білий – для ліплення і балюстрад. Все це надає споруді святкового й урочистого вигляду і в той же час полонить чарівністю, затишком і легкістю. Інтер’єри кожного приміщення Маріїнського палацу мають свій неповторний вигляд. Особлива роль належить колірному вирішенню. Колорит Білої зали, Зеленої та Блакитної віталень побудований на домінантній ролі одного кольору. Решта приміщень виконана в складних і несподіваних поєднаннях кольорів. Важливими елементами художнього оформлення палацу є предмети декоративно-прикладного мистецтва, що належать переважно до другої половини XIX століття, а також меблі й люстри (старовинні й виконані сучасними майстрами в дусі XVIII-XIX століть), картини відомих майстрів живопису, створені як у минулому, так і в наш час. До Жовтневої революції палац був резиденцією царської родини. У період подорожі по Україні тут  зупинялась імператриця Катерина ІІ. У палаці жили також полководець М.Голенищев-Кутузов і герой Франко-російської війни 1812 року М.Раєвський.

  

У 1819 році палац сильно постраждав від великої пожежі, що знищила дерев’яний другий поверх і всі парадні приміщення. Імператор Олександр ІІ віддав наказ щодо відновлення резиденції і доручив цю роботу архітектору Карлу Маєвському. Будівлю відновили в 1868-1870 роках. Повністю звели заново другий вже кам’яний поверх, прибудували балкон зі сходами у центральній частині та реставрували інші кімнати в стилі бароко та ренесансу. По закінченню робіт Олександр ІІ разом із дружиною Марією Олександрівною відвідали резиденцію. За сприяння Марії Олександрівни в 1874 році навпроти палацу був закладений парк, названий на її честь. З протилежного боку будівлі – Міський (Царський) сад, що був закладений 1748 року на основі старовинного виноградного саду (заснованого ще Петром I). На честь імператриці також отримав назву і палац. Цариця дуже полюбила цей будинок, куди згодом перебралася із Москви.

Під час Першої світової війни з 1915 року в Палаці перебувала мати імператора Миколи ІІ Марія Федорівна, яка керувала відправленням санітарних потягів та лікуванням поранених солдат. У палаці Марія Федорівна і дізналася про зречення Миколи ІІ, після чого переїхала до Криму.

Із здобуттям незалежності України Маріїнський палац у Києві став президентською резиденцією.

Тут проходять урочисті державні події — нагородження, прийоми, саміти й зустрічі офіційних делегацій на найвищому рівні. Цікаво, що Маріїнський палац можна побачити в деяких сценах кінострічки «Дні Турбіних» (1976), де його подано як резиденцію гетьмана.

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л. В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський). – К.: Мистецтво, 2017. – 224 с.: іл., с. 146 – 147
  2. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/mariyinskyi-palats/ – Маріїнський палац
  3. https://www.discoverukraine.com.ua/mari%D1%97nskij-palac/ – Маріїнський палац
  4. https://zabytki.in.ua/uk/56/mariinskii-palac – Маріїнський палац

Михайлівський золотоверхий монастир

Михайлівський золотоверхий – пам’ятка  Києва, якій вдалося зберегти у собі часточку духовного і культурного життя з кожного «прожитого» нею століття. Тут усе оповите таємничістю і благодаттю, яка переповнює кожного гостя монастиря. Здається, що тут оживає давня історія і зберігається вікова мудрість нашого минулого. Згідно з думкою деяких істориків, київський князь Ізяслав Ярославич збудував монастир та церкву у верхньому Києві поблизу Собору святої Софії в другій половині 1050-х років. Через півсторіччя його син Святополк Ізяславич збудував монастирську церкву, присвятивши її своєму патронові архангелу Михаїлу. Можливо, однією з причин, що спонукала князя Святополка збудувати церкву, стала його недавня перемога над половцями, оскільки архангел Михаїл був заступником воїнів. Монастир являв унікальну пам’ятку українського бароко і був одним із найбільших у стародавньому Києві. Стіни собору прикрашали численні мозаїки і фрески. Імена художників, які їх створили, невідомі. Ймовірно, в роботах брав участь давньоруський майстер Алімпій з Києво-Печерського монастиря. Під час монгольської навали в 1240-х роках будівля зазнала відчутних втрат. Монголи пошкодили собор та зняли його позолочені бані. Після численних відбудов та розширень монастир став одним із найбільших та найбагатших в Україні. Та за радянських часів Михайлівський монастир було ліквідовано. А впродовж 1934-1936 років собор, дзвіницю та частину інших споруд було знесено у зв’язку з проєктом створення на цьому місці урядового центру. Останній планували зробити копією головного будинку ЦК КПУ — зараз будівля Міністерства закордонних справ України. Єдиний з українських вчених, хто відмовився підписати акт на знесення Михайлівського Золотоверхого монастиря – Микола Макаренко, якого невдовзі за це було репресовано. Перед знищенням унікального ансамблю української архітектури була проведена дослідницька робота. Фрески, мозаїки перевезли до музеїв Москви, Ленінграду, Новгорода. Мозаїчну композицію «Євхаристія» перенесли до Софійського Собору. Урядового центру на місці Михайлівського Золотоверхого собору так і не збудували. В роки Другої світової війни деякі фрески були вивезені до Німеччини.

Одним з ініціаторів відбудови Михайлівського Золотоверхого монастиря був Олесь Гончар, меморіальну дошку якому було відкрито на будівлі собору. Відкриття собору відбулося на День Києва 1998 року за участю патріарха Київського і всієї Русі-України Філарета, який освятив монастир. Головний архітектор проєкту відтворення Михайлівського Золотоверхого собору – Юрій Лосницький.  На території монастиря на сьогодні знаходиться Київська православна богословська академія, а також Музей історії Михайлівського Золотоверхого монастиря.

Національна опера України ім. Тараса Шевченка

У центрі Києва, якраз посередині між золотоверхою Софією і класичною спорудою Національного університету ім. Т.Шевченка, знаходиться будівля, яку поетично назвали храмом муз, архітектурною перлиною Києва. Це - Національна опера України ім.Тараса Шевченка.

Появі цієї чудової споруди передувала трагічна подія: у лютому 1896 року після ранкової вистави опери «Євгеній Онєгін» в одній із гримувальних кімнат спалахнула пожежа. Вогонь поширився блискавично, і вже за кілька годин від Міського театру, збудованого 1856 року за проєктом архітектора Івана Штрома, залишилися обвуглені стіни. У полум’ї загинули одна з кращих у Російській імперії музичних бібліотек, костюми й декорації багатьох вистав. Кияни, які щиро любили свій затишний, усього на 849 місць, театр, зажадали від «батьків міста» якнайшвидше спорудити нову будівлю. Після запальних диспутів і суперечок міська дума ухвалила провести міжнародний конкурс на проєкт Київської опери. У ньому взяли участь три десятки архітекторів з України, Росії, Німеччини, Франції та Італії.

v.a.shreter

Кращим визнали проєкт головного архітектора дирекції імператорських театрів, академіка Віктора Шретера. Його творіння – чудовий ансамбль неоренесансної будови, у якому поєдналися класичний стиль і так званий «віденський модерн», що владно входив в архітектуру всіх великих європейських міст. Театр будувався в 1898-1901 роках під керівництвом відомого київського архітектора Володимира Ніколаєва. На відкритті будівлі Віктора Шретера серед глядачів не було. До урочистого освячення нового приміщення Київської опери її автор не дожив лише кількох місяців. Зате його творіння вражало тогочасну уяву!  На той час це був театр з найбільшою в царській Росії оперною сценою, обладнаний за останнім словом тогочасної техніки. Багато прикрашений ліпниною напівовальний фасад, строгі, глибокі арки здіймають міцну будівлю у висоту. А  всередині — венеційські дзеркала, позолота, бронза, візерункова ліпнина стін і стелі, мармур сходів і мозаїка підлоги, вишукані оксамитові крісла та витончені світильники з Відня; цариця-люстра в центрі мереживної стелі… Над центральним входом здійнялися в повітря дві крилаті жінки. На даху створено алегоричну композицію: геральдичні грифони тримають у лапах ліру як символ музичного мистецтва.

Самобутнє творіння В.Шретера вдало вписалося на невеличкому майдані, стало його композиційним та естетичним акцентом. Хоча тоді задум майстра одностайного захоплення не викликав. Так, газета «Киевлянин» назвала будівлю театру «украй непривабливою», порівнюючи її з «величезною незграбною черепахою», що сидить посеред площі. У 1930-х роках розглядався проєкт соціалістичної перебудови Київського оперного, якому хотіли надати архітектурних особливостей нового «пролетарського стилю». На щастя, цього не сталося. Пережив театр і страшні роки Другої Світової. Відомо про нездійсненний план київського підпілля щодо підриву будівлі. Саме в такий спосіб збиралися знищити частину офіцерського складу нацистів, які з задоволенням відвідували вистави.

На сцені оперного театру виступали блискучі українські співаки (Б.Гмиря, М.Литвиненко-Вольгемут, О.Петрусенко, З.Гайдай, Д.Гнатюк, Є.Мірошниченко, А.Солов’яненко) та майстри сцени світового масштабу (Дж.Ансельні, А.Нежданова, Ф.Шаляпін), виступали балерини М.Плисецька та Г.Уланова.

У 1911 році в приміщенні театру був смертельно поранений прем’єр-міністр Російської імперії Петро Столипін. А в червні 1917 року тут було проголошено 1-й універсал Центральної Ради.

Scan

Джерела:

  1. https://opera.com.ua/about/perlina-arhitekturi – Перлина архітектури
  2. http://www.primetour.ua/uk/excursions/theatre/Kievskiy-natsionalnyiy-akademicheskiy-teatr-operyi-i-baleta.html – Київський національний академічний театр опери та балету
  3. http://toursdekiev.com.ua/uk/opera_buidings – Будівля Національної опери України

Одеський націонапльний академічний театр опери та балету

 Одеський театр опери та балету вважається одним із найкрасивіших театрів у світі. Це справжня перлина Одеси, що гідно увійшла до списку семи чудес України.

У 19 ст. у місті вирувало яскраве культурне життя, але в 1873 році  згорів театр. У зв’язку з цим через рік місцева влада оголосила конкурс на проєкт нового театру, який зміг би конкурувати з найкращими європейськими зразками храму мистецтв. Проєкт спорудження нової будівлі доручили відомим віденським архітекторам Фердинанду Фельнеру і Герману Гельмеру, які збудували театри у Відні, Дрездені, Будапешті та інших європейських містах. Спорудженням будівлі займалися місцеві зодчі – Фелікс Гонсіоровський і Юрій Дмитренко. На будівництво театру витратили величезну на той час суму грошей – півтора мільйона рублів. На урочисте відкриття, яке відбулося у жовтні 1887 року, приїхав архітектор Ф.Фельнер і під час своєї промови вигукнув, що Театр опери і балету в Одесі є найкращим у світі!

Будівля Одеського театру виконана в стилі віденського «бароко», що був основним у європейському мистецтві з кінця XVI і до середини XVIII ст. Над фасадом підноситься скульптурна група, що зображує одну з муз – покровительку мистецтва Мельпомену. Біля центрального входу на високих постаментах встановлені дві скульптурні групи, які втілюють Комедію і Трагедію: ліворуч – фрагмент трагедії Евріпіда «Іполит», праворуч – епізод з комедії Арістофана «Птахи». По фронтону будівлі, в нішах верхнього ярусу, встановлені бюсти О.Пушкіна, М.Глінки, О.Грибоєдова, М.Гоголя. Одеська опера зовні виглядає розкішно та велично, але її інтер’єр просто вражає! Усі елементи інтер’єру дуже гармонійно поєднані і випромінюють розкіш. Адже підлоги тут викладено з мармурової крихти, кожен поверх має свій унікальний малюнок, театр облаштований оксамитовими кріслами, бронзовими світильниками і кришталевими бра.

Найкрасивіша частина будівлі – це зала для глядачів. Архітектура її витримана в стилі французького «рококо». Зала розкішно прикрашена різними ліпними орнаментами з тонкою позолотою. Особливий інтерес викликає стеля. В основу її композиції встановлені чотири картини художника Лефлера у вигляді медальйонів, на яких зображені сцени з творів Шекспіра. Вражає витонченістю ажурних деталей велика люстра по центру стелі. Тут унікальна акустика: навіть у найбільш віддалених куточках зали можна почути шепіт. На сцені Одеського оперного театру виконували свої твори П.Чайковській, М.Римський-Корсаков, С.Рахманінов та інші, виступали всесвітньо відомі артисти Ф.Шаляпін, С.Крушельницька, А.Нежданова, Баттістіні, Джеральдоні, танцювали Анна Павлова й Айседора Дункан.

Цікаво, що Перший одеський театр у своєму творі «Євгеній Онєгін» згадав поет О.Пушкін. Відому сцену Марлезонського балету в легендарній стрічці «Д’Артаньян і три мушкетери» знімали саме в Одеській опері. Її фойє з прекрасними сходами стали декорацією для французького балу, на якому король рахував діамантові підвіски на плечі своєї дружини.

Журнал «Forbes» включив Одеський національний театр опери та балету до списку найдивовижніших пам’яток архітектури Східної Європи.

Джерела:

  1. Малаков Д. В. Мальовнича Україна: альбом/ Д.В.Малаков; вступ. ст. В.М.Кузьменка; фотозйомка А.Л.Прибєги. – К.: Мистецтво, 2011. – 336 с.: іл., с. 55
  2. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/odeskyj-akademichnyj-teatr-opery-ta-baletu/ – Одеський академічний театр опери та балету
  3. https://drymba.com/uk/1033689-teatr-opery-baletu-odesa – Театр опери та балету (м. Одеса)
  4. https://www.discoverukraine.com.ua/odeska-opera/ – Одеська опера

Олеський замок

Олеський замок є одним із найвідоміших замків Львівщини, відродженим з цілковитої руїни. Понад шість століть стоїть він на високому пагорбі і є свідком та учасником багатьох подій, що навічно увійшли в історію. Будівлю вважають однією із найстаріших фортець України часів Кивської Русі, адже перші історичні згадки про замок сягають  ще  1327 року. Так чимало істориків припускають, що замок побудував один із синів галицько-волинського князя Юрія ЛьвовичаЛев або ж Андрій. У всі наступні століття за Олеський замок точилася запекла боротьба. Спершу – між Литвою та Польщею. У 1340 році будівля перейшла до великого князя литовського Любарта, а вже через чверть століття його відвоював король Казимир Великий. Олеський замок стоїть на 50-метровій горі. Кажуть, через це місце колись проходив “Чорний шлях”. Той, з якого татари, спершу ховаючись у темних лісах, нападали на українські землі. Тож замок зазнав і численних татарських набігів, в результаті яких неодноразово відбудовувався тамтешніми жителями. У 1605 році будівля отримує ще одного славнозвісного власника – руського магната Івана Даниловича, який переобладнав фортецю. Для цього спеціально був запрошений архітектор з Італії, який практично перетворив будівлю на ренесансний палац.

Через роки в Олеському замку народився один із найвидатніших польських королів  – Ян III Собеський, за часів правління якого замок отримав статус королівської резиденції. Згідно легенди майбутній король народився під час грози, окрім того, на замок тоді напали татари. І в той момент, коли бабка повитуха поклала немовля на мармуровий стіл, вдарив дуже сильний грім, так що стіл розколовся навпіл. Це свідчило про те, що новонароджений буде незвичайною людиною. У подальшому замок руйнували пожежі й землетруси. Не менше пошкодили його й самі власники – після того, як в одній із кімнат знайшли замурований скарб, почалися гарячкові пошуки інших коштовностей: розбивалися стіни з розписами, руйнувалися каміни, знімалися підлоги. У 1951 році від удару блискавки замок згорів дотла. Його відновлення і повторне відкриття відбулося лише в 1975 році. З того часу це державний музей-заповідник Львівської галереї мистецтв і один із найцікавіших музеїв України. Унікальний за формою овальний замок має 2 крила – західне і східне, що поєднуються в’їзною триповерховою вежею і прибудованим до неї двоповерховим корпусом. В’їзну браму прикрашає масивний барельєф із портретами польських королів, символічними постатями та химерами. Довкола фортеці розкинувся красивий пейзажний парк, алеї якого прикрашають скульптури сучасних вже скульпторів. Сьогодні Олеський замок –  місце знаменитих експонатів, серед яких чимало українських ікон, дерев’яні скульптури, мармурове погруддя королеви Варвари Радзивіл, портрет магната Миколи Потоцького, унікальна колекція творів скульптора Івана Пінзеля, західноєвропейські гобелени в дусі бароко та маньєризму, оригінальні меблі 17-18 століття і багато інших цінних історичних пам’яток. Олеський замок оповитий легендами. Місцеві розповідають  про закоханих Марциану і Адама Жолкевського, які не змогли бути разом проти волі батьків і вирішили померти в один день. Кажуть, що з тих пір душі молодих гуляють по замку в пошуках виходу.

images (2)

Олеський замок використовувався як майданчик при зйомці декількох фільмів. Кіностудія ім. О.Довженка знімала тут епізоди до фільмів «Овід», «На крутизні», «Козаки йдуть», «Час збирати каміння», Одеська кіностудія – епізоди до «Д’Артаньян і три мушкетери». Тут було знято також фінальний епізод польського фільму «Вогнем і мечем».

Scan_0002

Олицький замок

Олицький замок у Волинській області – перший на території сучасної України прямокутний замок бастіонного типу. Це було володіння старовинного і могутнього роду литовських князів Радзивіллів. З цього знатного роду вийшло чимало відомих людей, зокрема гетьмани, принцеси, великі маршали та канцлери, єпископи і навіть кардинал, який ледь не став папою.

 Радзивілли отримали Олику від імператора Карла V в 1547 році. Вона стає їхнім майоратом, неподільним маєтком. Будівництво фортеці в 1558 році розпочав Микола Радзивілл “Чорний” якого сучасники вважали “заступником” короля Речі Посполитої. Із ним Сигізмунд Август радився, їв, проводив дозвілля. Замок виконував оборонну функцію. Ніхто не міг взяти його штурмом – ні козаки, ні татари, ні шведи. Замковий комплекс, що за формою нагадує квадрат, був укріплений муром та оточений ровом із водою. До нього можна було потрапити лише через підйомний міст. У XVIII-XIX століттях розкоші замку могли позаздрити європейські монархи, тож недарма його називають українським Версалем. Палацом вважався південно-східний корпус. На першому поверсі палацову залу прикрашали портрети князів Радзивіллів, герби з алебастру, розписи батальних сцен, мармурові каміни. У самому палаці була каплиця, яка мала вишукані ліпні прикраси, декорована коштовним кахлем і порцеляною. У замку зберігалися численні історичні реліквії та документи.

Під час війни Російської імперії проти Наполеона Бонапарта у фортеці російські війська облаштували військовий госпіталь, який діяв там до 1837 року. Відтоді замок стояв пусткою до 1882 року.

З 1883 року з ініціативи Фердинанда Радзивілла розпочато новий етап ремонтно-відновлювальних робіт, що тривали 30 років. Керівник ремонту — архітектор Зигмундт Горголевський, автор проєкту сучасного Львівського театру опери та балету. У палаці зібрали колекцію творів мистецтва, яка складалася з англійських гравюр, картин, портретів. Для замку була придбана цінна бібліотека. Вона нараховувала шість тисяч книг, серед яких були невідомі інкунабули, стародруки та рукописи.

Замок слугував резиденцією нащадкам князів до 1939 року, коли був заарештований останній ординатор Олики Януш Радзивілл. Він був авторитетною людиною, захищав інтереси місцевого населення в сенаті Речі Посполитої і багато зробив для Олики: відкрив дитячий садочок, лікарню.

Із початком Другої світової війни всі цінні речі, які були в замку, розграбували. Старожили розповідали, що солдати Червоної армії, поселившись у палаці, розпалювали багаття книгами, вік яких становив 500 років. Відтоді унікальний історичний і архітектурний комплекс зазнав катастрофічних змін. Палац та інші споруди повністю вигоріли, обвалилися перекриття та дахи. Після 1945 року в окремих приміщеннях замку тулився державний кінський завод, а з середини 50-х років руїни були перебудовані під Волинську психіатричну лікарню, яка існує тут і донині. У будівлі, кажуть, досі витає аристократичний дух давнього роду. За легендою, частина золота багатої родини Радзивіллів досі таїться в стінах Олицького замку. А ще місцеві стверджують, що тут можна побачити образ жінки, який час від часу проступає на стіні однієї з кімнат.

Scan

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л. В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський). – К.: Мистецтво, 2017. – 224 с.: іл., с.68
  2. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/66015_radziwill-castle.htm – Замок Радзивіллів, Олика
  3. https://www.bbc.com/ukrainian/blogs-43047344 – Олицький замок
  4. http://itinery.com.ua/object/view/zamok-radzivillov-ili-olyckij-zamok – Замок Радзивіллів або Олицький замок

Палац Кирила Розумовського у Батурині

На крутому березі річки Сейм, при під’їзді до  Батурина, майже у відкритому полі вимальовується палац останнього українського гетьмана Кирила Розумовського, який дивує своїм багатим оздобленням та вишуканим стилем і по праву вважається перлиною минулого століття.

Палац_К._Розумовського

Місто Батурин Кирило Розумовський отримав у подарунок від імператриці Єлизавети Петрівни в 1750 році. За його задумом, Батурин мав стати столичним містечком із власним університетом.

Kirill_Razumovsky_Tokke

У 1754 році заради реалізації величних задумів до міста запросили італійця Антоніо Рінальді, однак роботи так і не розпочалися. Наприкінці життя, вже при новій імператриці Катерині ІІ, яка скасувала гетьманство в Україні, граф, що перестав бути гетьманом, повернувся до Батурина. Плани дещо змінилися. Тепер мова йшла лише про побудову палацу. Так, у 1799-1803 роках на замовлення Кирила Розумовського за проєктом шотландського архітектора Чарльза Камерона на околиці Батурина було споруджено великий палацово-парковий комплекс. Батуринський  палац – єдине  творіння видатного  архітектора на території України! Триповерхова будівля, зведена в стилі класицизму, була домінантою всього комплексу й височіла над флігелями, розташованими по обидва боки, та великим парком. Кирило Розумовський мав чисельну бібліотеку, яка налічувала більше двох тисяч томів. Для її обслуговування він навіть виписав з Франції бібліотекаря-упорядника. Після смерті гетьмана, у 1803 році палац перейшов у власність його сина Андрія. У 1824 році велика пожежа знищила майже всі інтер’єри споруди, і будівля багато років стояла розбитою. У 1909 році Батурин відвідав правнук Кирила Розумовського Каміл Розумовський, який виділив кошти на реставрацію палацу, де хотів створити Музей народного мистецтва. Уже в наш час (2003-2008 роки) при благодійній участі українських меценатів палац Кирила Розумовського був повністю відреставрований і урочисто відкритий 22 серпня 2009 року.

Палац налічує 55 кімнат. У інтер’єрі представлено портрети графського роду Розумовських, портрет архітектора Чарльза Камерона, а також тут можна оглянути портрети представників російських царів та їхніх родин, портрети майже всіх українських гетьманів: Вишневецького, Хмельницького, Дорошенка, Конашевича-Сагайдачного, Многогрішного, Брюховецького та інш. У залах виставлена низка оригінальних експонатів: меблі та предмети інтер’єру, картини, ікони XVIII-ХІХ ст. Збереглися речі, що належали гетьману Кирилу Розумовському і його родині. Тут можна побачити нотну збірку К.Розумовського, що вціліла до наших днів. Гетьман любив класичну музику, дружив із Моцартом та Бетховеном. Останній подарував гетьманові 3 своїх квартети.

На території палацу знімали сцену для мюзиклу «Вечори на хуторі біля Диканьки», у якій Вакулу приймала у своїх залах імператриця.

На цій території проходить щорічний науково-просвітницький захід «На гостинах у Гетьмана» та щорічний конкурс «Розум-Фест», метою яких є  виявлення обдарованих дітей та молоді і збереження пам’яті про видатного українського гетьмана Кирила Розумовського.

Джерела:

  1. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/palats-kyryla-rozumovskoho-u-baturyni/ – Палац Кирила Розумовського у Батурині
  2. https://chernihivregion.travel/novyny/item/778-tsikavi-fakty-pro-palats-rozumovskoho-v-baturyni – Палац гетьмана Розумовського
  3. https://md-ukraine.com/ua/object/detail/1321_palac-getmana-k–rozumovskogo.html – Палац гетьмана К.Розумовського

Палац Потоцьких (Львів)

Потоцькі - сім’я польських шляхтичів, магнатів, діячів культури. Вони зробили великий внесок у суспільно-культурне життя України, були активними політичними діячами, заснували перші благодійні організації та звели більше сотні замків і палаців по всій країні.  У Львові палац Потоцьких є справжньою окрасою міста. Ця розкішна споруда в стилі французького неоренесансу кінця XIX століття є пам’яткою архітектури і однією з найпопулярніших туристичних родзинок.

Ці землі здавна називалися Хорунщиною, тому що ще в XVII ст. належали хорунжому Стефану Потоцькому.

Наприкінці XIX ст. граф Альфред II Потоцький, політичний діяч і намісник Галичини, вирішив побудувати тут палац. Спершу на цьому місці був парк і невелика садиба. Граф був відомий як меценат і поціновувач саме французької архітектури, тому і палац збудований за проєктом французького архітектора Луї д’Овернь. Будівництвом керував архітектор Ю. Цибульський. Будівництво тривало від 1888 до 1890 року. На жаль, граф не побачив збудованого палацу. Завершував його будівництво Роман Потоцький — син Альфреда II. Палац був задуманий для парадних прийомів і зустрічей, у ньому було передбачено все для цього: численні вітальні, широкий двір для карет. Вхід до головного фасаду відкривають  масивні ковані ворота, з обох боків яких є флігелі для сторожі. Зі сторони заднього фасаду палац має терасу, заокруглені сходи з балюстрадою спускаються до парку. Інтер’єр палацу був оформлений у стилі Людовика XVI.  Кожна зала виконана в різних кольорах і стилях: Червона зала, Блакитна, Дзеркальна та інші. Найбільш ефектним приміщенням палацу є Дзеркальна зала, яка в часи прийомів використовувалася для танців. Блакитна слугувала їдальнею для графської родини. Розкішні каміни, ліпнина, настінний живопис збереглися до наших днів.

dvorec-potockix 

22 листопада 1919 року на палац упав літак американського пілота Едварда Ґрейвса, що брав участь у показових польотах над центром Львова з нагоди першої річниці зайняття міста поляками. Це спричинило пожежу верхніх поверхів та даху будинку. Тогочасний власник палацу граф Альфред ІІІ подав позов про відшкодування збитків і отримав згодом від польської держави компенсацію, яку витратив на реставрацію.  Після ІІ Світової війни в будівлі діяв деякий час палац піонерів, а потім розміщувалися інститути Західної філії Академії наук УРСР. Потім тут радянська влада відкрила «палац щастя», і чи не більшість львів’ян мріяли взяти шлюб у цьому помпезному приміщенні.

З 2001 року господарем палацу стала Львівська галерея мистецтв. Тепер у його залах відкрито галерею європейського мистецтва XIV-XVIII ст.

Палац Потоцьких неодноразово слугував місцем зйомок фільмів. Найбільш відомою картиною є «Д’Артаньян та три мушкетери». А в 2007 році тут знімали її продовження – «Повернення мушкетерів, або скарби кардинала Мазаріні».

Джерела:

  1. Николишин Ю. І.  Віч-на-віч зі Львовом. – Львів: Апріорі. 2017 – 184 с.: іл., с.146 – 159.
  2. https://afisha.lviv.ua/museum/palac-potockyh – Палац Потоцьких
  3. https://lia.lvivcenter.org/uk/objects/kopernyka-15/ – Колишній палац Потоцьких
  4. https://md-ukraine.com/ua/object/detail/1414_palac-potockih-u-lvovi.html – Палац Потоцьких у Львові

Палац Потоцьких (Тульчин)

Тульчинський палац графа Станіслава Фелікса Потоцького є одним із кращих зразків української архітектури 18 ст. у стилі класицизму. Він вражає своєю красою та грандіозністю. Недарма його називають «Подільським Версалем» і віднесено до реєстру «Сім чудес Вінниччини».

Наприкінці 18 ст. Тульчин розквітає і стає широко знаним центром промисловості і ремесел, високої європейської культури завдяки графу Станіславу Потоцькому.

Граф приїздить до Тульчина в 1774 році разом з дружиною Жозефіною Мнішек. Він мріє перенести свою резиденцію до цього міста. Тому одразу виникла потреба будівництва нового палацу. Його було зведено за сім років за проєктом французького архітектора Жозефа Лакруа. У ті часи палац було названо «Тульчинським Версалем» або ж «Королівством Тульчинським». У документах зазначено, що за красою і багатством іншого такого палацу в Україні не було. Палацовий ансамбль складався із головного корпусу і двох бічних флігелів, які між собою поєднувалися одноповерховими галереями. При Потоцьких головний корпус прикрашав напис, який було зроблено з позолочених літер: «Будинок споруджено для чесних і добропорядних людей». Такими Потоцькі себе і вважали. Дах палацу був мідним – у святкові дні його начищали до такого блиску, що видно його було далеко за межами міста. Внутрішні роботи в палаці виконував голландський художник Меркс.

На другому поверсі збереглася концертна зала, де за часів Потоцького відбувалися вистави та концерти, участь у яких брали також члени родини. Поруч розміщувалася Золота зала, названа так тому, що в підлогу з мармуру були вмонтовані золоті монети. Однією із цінностей палацу була грандіозна бібліотека, яка нараховувала близько 17-ти тисяч томів. Крім того, була картинна галерея, де експонувалися полотна Рафаеля, Рубенса, Рембрандта, Тиціана, Ван-Дейка. Нині в паризькому Луврі експонуються три картини з тульчинського палацу Потоцького.Познайомившись із гречанкою Софією Глявоне, жінкою, яка в ті часи вважалася найкрасивішою в Європі, граф закохується та привозить її в палац із мрією, що вона стане володаркою цього маєтку. Дружина згоди на розлучення не дала, тому вінчання  Софії зі Станіславом у Тульчині відбулося лише  після смерті Жозефіни.

Napoleon-Orda-Spichenzy

На честь красуні-гречанки біля палацу був закладений парк «Хороше», дуже схожий на згодом створений відомий парк в Умані, лише в мініатюрі. У цьому парку росли італійські тополі й сосни, різні екзотичні рослини. Неповторного вигляду йому надавали численні каскади, скульптури, водограї, мармурові сходинки й купальні. Тут цвіли в оранжереях мандарини, лимони й апельсини і стояли клітки з чарівними птахами.

2750

У славетному маєтку графа любили гостювати відомі політики, королі, художники й поети. Катерина ІІ, Григорій Потьомкін, головнокомандувач російської армії Олександр Суворов. Поважним гостем тут був останній польський король Станіслав-Август Понятовський, якому так сподобалося в резиденції графа, що він подарував Тульчину Магдебурзьке право. А відомий поет Олександр Пушкін після відвідин маєтку Потоцького присвятив свої поеми «Євгеній Онєгін» і «Бахчисарайський фонтан» прекрасним дочкам графа.

На жаль, після смерті власника та його нащадків володарями маєтку були військові, які використовували будівлю то як шпиталь, то як склад. У результаті все внутрішнє оздоблення було втрачено, до наших часів дійшли тільки стіни та колони головного корпусу. Нині в палаці розташовується Тульчинське училище культури.

Джерела:

  1. Малаков Д. В. Мальовнича Україна: альбом/ Д.В.Малаков, вступ. ст. В.М.Кузьменка; фотозйомка: А.Л.Прибєги. – К.: Мистецтво, 2011. – 336 с.: іл., с. 145
  2. https://vezha.ua/shho-take-ukrayinskyj-versal-abo-chomu-operafest-tulchyn-obrav-palats-pototskyh/ – Що таке «Український Версаль»
  3. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/tulchyn-vinnytska-obl/ – Тульчин: 7 чудес України
  4. https://travels-ukraine.com/uk/palac-potockix-tulchin/ – Палац Потоцьких. Тульчин

Підгорецький замок

Величний палац у Підгірцях, за правом охрещений «українським Версалем», вважається найкрасивішим із замків Львівщини. Його слава свого часу ширилася всією Європою завдяки неймовірній архітектурній естетиці, розкоші інтер’єрів, цінній колекції творів мистецтва та феєричному способу життя його гостинних володарів.

Палац будувався в 1630 – 1640 роках під керівництвом відомого італійського архітектора Андре дель Акви та французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана за вказівкою тодішнього власника Бродів і Підгорець коронного гетьмана Станіслава Конецпольського - одного з найбільших магнатів Речі Посполитої. Палац являв собою витончений взірець архітектури, поєднуючи стилі пізнього відродження та помпезного бароко. Напис латинською при вході «Вінець ратних трудів - перемога, перемога - тріумф, тріумф - відпочинок» визначав призначення маєтку: замок був таким собі поєднанням магнатської резиденції і оборонної фортеці. Квадратний за формою, на рогах він мав п’ятикутні бастіони. Бічні павільйони прикрашалися мідними скульптурами атлантів. Один з них тримає на плечах кулю, що символізує Світ, інший – сонячну систему – Всесвіт. Довкола перед бастіонами були викопані глибокі та широкі рови. Перед в`їзною брамою  було збудовано підйомний міст. Та така система захисту була не надто надійною. У 1651 році замок не стримав нападу козацьких загонів, а в 1688 році Підгорецька твердиня не вистояла перед татарською навалою. Заможні польські роди, у власності яких був маєток, не шкодували на нього грошей. У різні часи тут правили Конецпольські, Собеські, Жевуські та Сенгушки.

Портрети власників прикрашали стіни залів, оббиті дорогими тканинами. За Вацлава Жевуського палац став триповерховим і славився своїми вишуканими інтер’єрами. Зали Китайська, Золота, Лицарська, Зелена, Дзеркальна та Мозаїчна справді відповідали своїм назвам. Вацлав Жевуський – відомий поціновувач творів мистецтва – зібрав у замку велику колекцію картин, зброї, дорогих меблів. Зі Сходу в маєток князь привіз також коней рідкісних порід.  Розводячи табун у Підгірцях, почав постачати коней до Європи. Довкола палацу розкинувся великий красивий «італійський парк». У північній його частині розмістився «італійський дворик», прикрашений водограєм та мармуровими скульптурами, які були привезені з Італії. У Підгірцях неодноразово проходили зустрічі коронованих осіб. Нерідко відбувались гучні забави: із музикою місцевого оркестру, феєрверками та парадами.

Історія палацу налічує чимало таємничих сторінок. Кажуть, один із володарів замку Северин Жевуський мав тут таємну алхімічну лабораторію, де займався виготовленням магічного еліксира довголіття та працював над пошуками філософського каменя для створення золота. Сьогодні в підземеллі замку облаштована стилізована алхімічна майстерня, де в напівтемряві, серед магічних атрибутів можна зануритись уявою в загадкове замкове минуле. Славетний замок пам’ятає французького письменника Оноре де Бальзака, який зупинявся в Підгірцях по дорозі на зустріч зі своєю коханою Евеліною Ганською.

Вітчизняні та іноземні кінематографісти облюбували славетний замок. Тут знімалися фільми: «Богдан Хмельницький», «Потоп», «Три мушкетери», «Дике полювання короля Жаху», «Помилка Оноре де Бальзака» та інші. У фільмі «Три мушкетери», наприклад, замок виступає в ролі Лувру.

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л. В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський).  – К.: Мистецтво, 2017. – 224 с.: іл., с. 88 – 89.
  2. http://vsviti.com.ua/makepeaple/40212 – Підгорецький палац на Львівщині
  3. https://vidviday.ua/blog/pidhoretskyi-zamok/ – Містичні легенди Підгорецького замку
  4. https://www.karpaty.info/ua/uk/lv/bd/pidhirtsi/sights/castle/ – Підгорецький замок

Потьомкінський палац

У місті Дніпрі в центральному парку ім.Т.Шевченка розташований Палац князя Потьомкіна – колишній будинок генерал-губернатора. Сьогодні – це одна з найунікальніших пам’яток архітектури кінця ХVIII століття, яка знаходиться під охороною держави.

Палац, який належав наміснику краю князю Григорію Потьомкіну, був збудований за проєктом видатного російського архітектора Івана Старова, який склав перший генеральний план міста на Дніпрі. Катериною II був призначений будівничий палацу, найкращий архітектор свого часу М.Козаков. Роботи тривали три роки (1787-1790).

Так на правому березі Дніпра навпроти Монастирського острову виріс прекрасний палац. З Петербурга, за вказівкою Г.Потьомкіна, прибуває відомий садовий майстер В.Гольд, який висаджує чудовий сад в англійському стилі з екзотичними рослинами, оранжереями (ананасовою, лавровою), квітниками. Хоча ще раніше в даній місцевості на схилах Дніпра вже був посаджений сад козацьким осавулою Лазарем Глобою, чиї володіння і викупив Потьомкін.

Палац є незвичайним як за розмірами, так і обрисами. На плані будівлі деякі вбачають символічний образ орла, який летить у напрямку –  на Херсон, що був заснований на рік пізніше Катеринослава. Смерть фаворита Катерини ІІ Г.Потьомкіна завадила втіленню задумів:  Катерина й князь так ніколи й не побували в місті та палаці своєї слави.

Палац приголомшував гармонійністю його складових частин, органічним поєднанням простоти і величі, а також блискучістю інтер’єрів. Масштабний проєкт виконаний у стилі класицизму. Умовно будівлю можна поділити на три частини: центральна і бічні крила. Головний корпус містить у собі ряд парадних приміщень, величезну двоколірну залу по центру. У крилах розмістилися спальні кімнати та кімнати побутового призначення. Раніше навпроти будівлі тривалий час розміщувався водограй. Після смерті князя Потьомкіна та імператриці Катерини ІІ, за правління Павла І палац був майже повністю зруйнований. У 30 роках ХІХ ст. він був скромно перебудований, і в ньому було розміщено губернський музей, влаштовувалися дворянські збори.

У 1918 році Потьомкінський палац став першим навчальним корпусом новоствореного Катеринославського університету, а в 1952 році був переданий під Палац студентів.

Джерела:

  1. Малаков Д. В. Мальовнича Україна: альбом/ Д.В.Малаков; вступ. ст. В.М.Кузьменка; фотозйомка: А.Л.Прибєги. – К.: Мистецтво, 2011. – зз6 с.: іл., с. 227.
  2. http://www.palac.dp.ua/palace/history – Істрія палацу студентів Дніпровського національного університету
  3. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/75043_dvorec-potemkina-dnepropetrovsk.htm – Палац Потьомкіна
  4. https://gorod.dp.ua/history/article_ru.php?article=29 – Історія Потьомкінського палацу

Резиденція митрополитів Буковини і Далмації

Колишня Резиденція митрополитів Буковини і Далмації – розкішна архітектурна перлина Чернівців, що входить до реєстру світової спадщини ЮНЕСКО.

Ініціатива будівництва Резиденції належить на той час ще єпископу Євгену Гакману, який багато зусиль скеровував на підтримання православної віри в регіоні та створення Буковинської митрополії. Завдяки йому цісар Франц Йосиф I ухвалив у 1863 році будівництво майбутнього ансамблю. За масштабами будівництво резиденції не мало аналогів на Буковині й коштувало астрономічні, за тодішніми мірками, гроші - 1 мільйон 750 тисяч гульденів.

Реалізацію проєкту втілив відомий чеський архітектор Йозеф Главка, який, без перебільшення, поклав своє здоров’я на вівтар будівництва чернівецького комплексу. Під його керівництвом розпочалася розвідка місцевих ресурсів, на потребу будівництва запрацювали керамічний та цегельні заводи. Кожну цеглину перевіряли на якість, скидуючи з двадцятиметрової висоти. Для зміцнення кладки до будівельного розчину додавалися курячі яйця та специфічні продукти розтління свійських тварин, яких тут же на подвір’ї і забивали. Водночас із резиденцією був спроєктований унікальний дендропарк з різноманітними ботанічними дивами та декоративними елементами. Ошатна теракотова споруда зі стрункими вежами та кам’яним різьбленням зводилася майже 20 років (1864-1882) та втілила в собі еклектичне поєднання різних архітектурних стилів – від візантійських елементів до суворої романської масивності, від готичних вертикалей до мавританського ажуру. Святкові орнаментальні візерунки кольорової глазурованої черепиці дахів відтворюють тенденції національного мистецтва. Таке поєднання буковинських мотивів із помпезністю китайського шовку, венеціанських дзеркал та кольорового мармуру характерне і для внутрішнього оздоблення комплексу.

Колишній Палац митрополитів (центральний корпус) славиться своїми розкішними залами – Синодальною (або Мармуровою – від колишнього розкішного оздоблення мармуром різних відтінків), Червоною, в якій червоний китайський шовк стін гармонійно поєднується з витонченою різьбою стелі та коштовним паркетом, Блакитною (колишня бібліотека Митрополита), Зеленою (сьогодні кабінет ректора університету). Прикрасою підковоподібної споруди служить діюча Церква Трьох Святителів, розписана відомим австрійським митцем К.Іобстом.

У 1875 році в приміщеннях Резиденції було відкрито Чернівецький університет ім.Франца-Йосифа. У 1860-1870-і роки за честь називатися університетським містом боролися декілька міст Австро-Угорщини:  Прага, Зальцбург, портовий Трієст, але перемогли Чернівці. Спочатку факультетів було три: теологічний, філософський і, найпопулярніший, – юридичний. Вчилися чотири роки. Навчання було платним. Перші дівчата з’явилися в університеті в 1899 році в кількості чотирьох осіб, але вже в 1909 році їх було 75. Одним із найвідоміших студентів університету був Іван Франко. Навчальний заклад також відвідували М.Драгоманов, Леся українка, В.Винниченко.

З 1989 року університету присвоєно ім’я Юрія Федьковича. Сьогодні за його дивовижну архітектуру заклад часто називають «українським Хогвартсом».

Scan_0002

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л.В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський). – К.: Мистецтво, 2917. – 224 с.: іл., с. 190 – 191
  2. https://vidviday.ua/blog/chernivetskyi-universytet/ – Чернівецький університет
  3. https://changeua.com/cv/7-faktiv-z-istoriyi-chernivetskogo-natsionalnogo-universitetu/ – 7 фактів з історії Чернівецького національного університету
  4. http://www.trip.cv.ua/univer_ukr.php – Резиденція митрополитів

Сокиринський палац

Прекрасна садиба давнього українського роду Галаганів в оточенні розкішного англійського ландшафтного парку з озерами і скульптурами в Сокиринцях на Чернігівщині – пам’ятка садово-паркового мистецтва ХІХ століття.

opengraph

Згідно з історичними даними, цар Петро І подарував велику частину земель Чернігівщини чигиринському та прилуцькому полковнику Ігнатію Галагану, який зрадив Мазепу і перейшов на службу до російського царя. Однак, гідно в українську історію увійшов шостий власник маєтку – Григорій Галаган, який прославився як меценат, етнограф і видатний громадський діяч. Він був особисто знайомий з Тарасом Шевченком та Миколою Гоголем, а також брав активну участь у розробці селянської реформи 1861 року. Таким чином, упродовж кількох століть Сокиринці були у власності роду Галаганів. Величний палац у стилі ампір на 60 кімнат тут збудував прилуцький полковник Павло Галаган. Засновник маєтку був людиною освіченою і щиро любив архітектуру. То ж тут, у Сокиринцях, зодчі втілювали в життя його задум. Палац був зведений у 1823-1829 роках. Розробкою займався відомий український архітектор Павло Дубровський. Пишно вбраний і художньо оформлений  комплекс був одним із найбагатших та найкрасивіших маєтків свого часу.

Палац мурований, двоповерховий, прямокутний у плані, з великим декоративним куполом у центрі. Головний фасад прикрашено восьмиколонним портиком іонічного ордера, поставленим на аркаду. Наприкінці 19 ст. було встановлено дві мармурові копії античних скульптур з обох його боків. Перша скульптура зображувала Геру – давньогрецьку богиню. Вона була символом материнства і сімейного затишку. Друга статуя представляла собою давньоримську богиню родючості та врожаю – Цереру. У палаці містилися велика мистецька галерея (вона стала основою для заснування Чернігівського художнього музею), унікальна коштовна колекція посуду і зброї. Тут діяли кріпацький театр і хор. Довкола палацу був створений Сокиринський парк в англійському стилі. Ландшафтним проєктом парку займався вчений-садівник із Саксонії І.Бістерфельд. А розмахнутися садівнику було де – старий парк з дубами-велетнями по 300 й більше років та ще 600 десятин незайманого лісу понад річечкою Уткою і далі на південь. Його роботу продовжували садівники Редель, потім Христіані. Фактично будівництво парку розтяглося на ціле століття, тобто на весь час, поки садиба мала справжніх господарів.  

Нині до паркової рослинності входить понад 40 порід дерев. Родзинкою парку є Шевченківський явір – найстаріше дерево садового комплексу. Вважається, що саме під цим явором були написані знамениті слова поета «Тече вода з-під явора, яром на долину…». Ландшафт Сокиринського парку доповнює збережена оригінальна ротонда, колодязь, містки та інші різноманітні скульптури. Загальну пейзажну композицію доповнює мальовничий ставок, що знаходиться в течії річки Утки. Одним із найкрасивіших місць є галявина з крутими схилами під назвою «Свята долина». Палац Галаганів часто називають «українським Парнасом», адже тут частими гостями були видатні діячі культури та мистецтва – Тарас Шевченко, Лев Жемчужников, Микола Лисенко, Остап Вересай та інші.

На сьогодні в палаці розмістився Сокиринський професійний аграрний ліцей.

Завдяки освітянам у приміщенні палацу з 1959 року діє історико-етнографічна кімната-музей О.Вересая, мешканця цих місць. У 1971 році на території парку було встановлено пам’ятник кобзарю.

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л.В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л.В.Прибєга (Лучанський). – К.: Мистецтво, 2017. – 224 с.: іл., с 174 – 175.
  2. https://www.discoverukraine.com.ua/ctarovinnij-palac-galaganiv-u-sokirincyax/ – Старовинний палац Галаганів у Сокиринцях
  3. https://www.ukrinform.ua/rubric-regions/2351532-spadok-aristokratii-doli-ne-obirae.html – Спадок аристократії долі не обирає
  4. https://castles.com.ua/sokyrnytsa0.html – Замки та храми України

Софія Київська

Напевно, у кожного народу є своя культова споруда, що зберігає в собі духовний зв’язок поколінь. Для українців – це Софія Київська. Іноземні загарбники неодноразово перетворювали на попіл столицю України. Але, не дивлячись на пожежі, стихійні лиха, війни й катастрофи, як і раніше, непорушним оберегом на берегах Дніпра стоїть Софійський Собор. У літописах немає узгодженості в часі заснування храму. У «Повісті минулих літ» засновником Софії Київської вважається Ярослав Мудрий (1037). Сучасник же будівництва собору митрополит Іларіон у своєму «Слові про Закон і Благодать» говорить, що в створенні храму Ярослав завершив справу свого батька Володимира. Інтер’єр храму відтворює середньовічну модель Всесвіту, зовнішній вигляд - образ Граду Божого - Небесного Єрусалима. Київський Софійський собор був однією з найбільших будівель свого часу. Собор має 5 нав, завершених на сході апсидами, увінчаний 13 верхами з банями. Тут зібрано понад 3 тисячі квадратних метрів фресок і мозаїк ХІ століття, що представляє собою своєрідний світовий рекорд.

Усі мозаїки виконані на сяючому золотому тлі. Їм притаманні вишуканий малюнок, багатство барв, яскравість і насиченість тонів. Усього палітра мозаїк налічує 177 відтінків кольорів. На склепінні головного вівтаря – славетний мозаїчний образ Богоматері Оранти, руки якої здійняті в молитві. Її 6-метрове зображення унікальне: виконана на внутрішній поверхні куполу собору, з різних точок Оранта виглядає зображеною в різних позах - стоячи, схилившись у молитві чи на колінах. Віками її шанували як Нерушиму стіну Києва – Єрусалима землі Руської. У соборі зберігся великий цикл знаменитих світських фресок. На стінах центральної нави зображено парадний вихід сім’ї Володимира Великого – цей княжий груповий портрет символізує хрещення Русі. Цінною реліквією собору є мармуровий саркофаг Ярослава Мудрого, в якому покояться останки князя. На стінах Софії Київської досі залишилися написи та малюнки, залишені священниками та відвідувачами собору – графіті. Їх велика кількість свідчить про високий рівень писемності в Русі-Україні. Графіті містять цінні відомості про різні сторони життя Київської Русі - зокрема, збереглися записи про смерть Ярослава мудрого, автограф Володимира Мономаха.

images (2)

Собор, як головний храм держави, відігравав роль духовного, політичного та культурного центру. Під склепіннями Святої Софії відбувалися урочисті „посадження” на великокняжий престол, церковні собори, прийоми послів, укладання політичних угод. При соборі велося літописання і була створена перша відома на Русі бібліотека. Тут відбувалися і найвидатніші події у становленні української державності. На початку ХХ ст. на Софійському майдані проголошувались Універсали Центральної Ради, а в 1991 році Всеукраїнським народним віче підтримано Акт про державну незалежність України.

Київська Софія – визначна пам’ятка української архітектури та монументального живопису XI-XVIII століть. Об’єкт Світової спадщини ЮНЕСКО.

 Scan_0001

Хотинська фортеця

Хотинська фортеця – пам’ятка 13-18 століть у місті Хотині на Дністрі, що вважається одним із семи чудес України.

Не випадково скелястий мис над Дністром наші предки називали «Хотінь». Назва міста походить від дієслова «хотіти», оскільки мис був бажаним та надійним місцем для давніх поселенців. Завдяки міцній твердині та вигідному розташуванню Хотин став центром розвитку ремесел і торгівлі. Хотинська фортеця веде свій початок від Хотинського форту, що був створений у X столітті князем Володимиром Святославичем як одне із порубіжних укріплень південного заходу Русі. У 1250-1264 роках король Данило Галицький і його син Лев перебудовували споруду. Навколо неї з’явилися семиметрова кам’яна стіна та рови шириною до 6 метрів. У північній частині звели нові невеликі укріплення. Сучасного вигляду фортеця набула у 15 столітті. Тоді територія була розширена, а рівень двору підвищений. Така реконструкція відбулась у часи правління Стефана Великого. Тоді молдавський правитель збудував стіну заввишки 40 метрів і товщиною 6 метрів, аби фортеця встояла від гарматного вогню. Саме у той час з’явилися незвичайні символи. Вони добре помітні навіть зараз. Ці символи християнські, і саме їм приписують могутню силу, яка допомагала фортеці встояти під час ворожих нападів.

 Фортеця пережила століття і бачила під своїми мурами полчища воїнів Османської імперії, повстанців Мухи, народних месників Дитинки, вояків Дмитра Вишневецького, Петра Дорошенка. Відома Хотинська красуня і подіями Хотинської війни, яка проходила під стінами фортеці в 1621 році. Ця війна прославила запорозьких козаків та їхнього гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного. Перемога під Хотином врятувала Західну Європу від вторгнення яничар. Тільки на початку XVIII ст. туркам вдалося остаточно закріпитися в Хотині і в фортеці. Після реконструкції 1712-1718 рр. (за участю французьких інженерів) вона стала наймогутнішим вузлом османської оборони на сході Європи. Тоді ж на території замку постав мінарет. Кажуть, у фортеці був і гарем, у якому жили понад 30 дівчат.

ХОТИН4

На замковому подвір’ї і сьогодні збережений старий кам’яний колодязь, виритий у глибину на цілих 65 метрів. Його вода досі тамує спрагу і навдивовижу смачна й чиста. Зараз Хотинська фортеця у доволі гарному стані. Впадає в око пляма на одній зі стін фортеці, яка, начебто, виникла ще у 18 ст. За однією з легенд, це пляма від вилитої з відра води. Під час ворожої облоги одна дівчина вирішила врятувати людей від спраги і, ризикуючи життям, набрала води в річці. Та біля фортеці її наздогнала ворожа куля, й вода вилилася на стіну.

Сьогодні на території Хотинської фортеці створено Державний історико-архітектурний заповідник. Тут часто проводяться свята козацької звитяги. На цій території велися зйомки багатьох художніх фільмів, серед яких «Гадюка», «Захар Беркут», «Балада про доблесного лицаря Айвенго», «Три мушкетери», «Стріли Робін Гуда», «Тарас Бульба».

Джерела:

  1. Прибєга (Лучанський) Л.В. Шедеври архітектури України/ авт.-упоряд. Л. В. Прибєга  (Лучанський). – К.: Мистецтво,2017. – 224 с.: іл., с.40-41
  2. https://7chudes.in.ua/nominaciyi/hotynska-fortetsya-2/ – Хотинська фортеця
  3. https://karpaty.love/places-objects/zamky-ta-fortetsi-zahidnoi-ukrainy/61-khotynska-fortetsia.html –  Хотинська фортеця – неприступний замок з великою історією

  4. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/2403_khotyn-fortress.htm – Хотинська фортеця

 

Шарівський палац

На південному заході Харківської області біля річки Мерчик знаходиться невелике селище Шарівка. Воно відоме в основному мальовничими куточками природи, чистим і свіжим повітрям і одним із найкрасивіших палацово-паркових комплексів України. Це палац Кеніга – приголомшлива своєю красою білокам’яна будівля кінця XIX століття.

Облаштування саду й будівництво палацу в 1836 році почала сім’я Ольховських – перших власників маєтку. Шарівський палац був побудований у неоготичному стилі, який якраз у той час входив у моду, і дуже гармонійно вписався в місцевий ландшафт. Наприкінці 19 століття садибу придбав німецький цукровий магнат Леопольд Кеніг.

Завдяки його зусиллям було зведено прекрасний архітектурний ансамбль. До старого корпусу він добудував ще два і звів триповерхові вежі. Весь палацовий комплекс повністю відповідав найвищому європейському рівню. Для облаштування садиби граф запросив фахівців з Німеччини – архітектора Е.Якобі та інженера Штольца. Шарівська садиба зовнішнім виглядом нагадує казковий замок. Парадний вхід прикрашений витонченими восьмикутними вежами зі шпилями. Зі східного боку розташовувалася веранда, яка була виготовлена повністю зі скла. При в’їзді на територію маєтку були встановлені старовинні ворота з зубцями. По обидва боки тут колись били водограї, воду в які подавали з власної артезіанської свердловини. За красу і витонченість цю білокам’яну будівлю назвали «білим лебедем». У двоповерховій будівлі розміщувалися три красиві зали («дубова», «велика» і «блакитна») і 26 кімнат. На сьогодні вціліли деякі елементи декору, багата ліпнина, розписні плафони тощо. Відносно добре зберігся кабінет Л.Кеніга – меблі, дубові панелі, печі, облицьовані кахлем.

Біля палацу був розбитий чудовий парк. За легеною, молода дружина графа була хвора на сухоти. Ліків проти цієї недуги в ті часи не було. Саме тоді для коханої Л.Кеніг наказав розбити красивий дендропарк. Під час прогулянок дівчина дихала особливим цілющим повітрям, насиченим ароматами рослин, та відчувала себе набагато краще.

Композицію парку Кеніга створив ландшафтний архітектор Георг Куфальдт. Під його керівництвом було висаджено близько 150 видів екзотичних для цієї місцевості рослин. Тут ростуть старовинні дуби, блакитні ялини, ясени. Вік одного з дубів становить близько 600 років. Була посаджена прекрасна липова алея, що збереглася досі. Дивно, що гілки лип цієї алеї не розходяться в сторони, а ростуть вертикально, як у тополі.

Липова_алея_у_Шарівському_парку

У парку дуже мальовничі ставки, безліч алей, водограїв, сходів та інших декоративних елементів. Тут знаходиться «цукрова гірка». На ній, засипаній тоннами цукру, за легендою, влітку каталася господиня з дітьми. А ще тут можна побачити великий «камінь любові», який «чує» закоханих і виконує їхні бажання.

Джерела:

  1. Малаков Д. В. Мальовнича Україна: альбом/ Д.В.Малаков; вступ. ст. В.М.Кузьменка; фотозйомка: А.Л.Прибєги. – К.: Мистецтво, 2011. – 336 с.: іл., с. 42
  2. https://ua.igotoworld.com/ua/poi_object/13838_palace-koenig.htm – Палац Кеніга
  3. https://www.ukraine-is.com/uk/palac-keniga-istoriya-legendi-ta-fakti-sharivskogo-palacu/ – Палац Кеніга: історія, легенди та факти Шарівського палацу
  4. https://www.discoverukraine.com.ua/chomu-sharivskij-palac-nazivayut-cukr/ – Чому Шарівський палац називають «цукровим замком»

СПІЛКУЙТЕСЯ З НАМИ:

  • blog
  • facebook
  • tweetter
  • youtube
  • youtube
  • youtube
  • pinterest
  • Instagram

НАШІ НАГОРОДИ

Дізнатися наші реквізити для добровільних пожертв бібліотеці — Конт.тел. (бухгалтерія бібліотеки):
(044) 288-23-36

(044) 288-30-12
lib@msmb.org.ua

ВГОРУ