ВТРАЧЕНИЙ ДІМ

До 75-річчя початку примусового виселення українців з Лемківщини, Любачівщини, Надсяння, Підляшшя, Холмщини та Західної Бойківщини в 1944-1951 рр.

Цей 2019 рік вирізняється між інших, тим, що рівно сімдесят п’ять років тому розпочалося масове примусове переселення українців зі східних територій Польщі. Саме тому він став пам’ятним, і бібліотекарі «молодіжної» провели два освітніх заходи для школярів.

Спершу говорили про «репатріацію», фізичне повернення на батьківщину, на територію походження чи територію близькости з рідним етносом. Історія дає дуже мало прикладів щасливого повернення домів, тому практично будь-який масовий акт переселення є навпаки втратою дому. За сім років з 1944 по 1951 дім втратило близько 750000 українців, крім того велика частина свідомого етносу у складі Української Повстанської Армії загинула у ході захисту етнічних територій та боротьби проти польського та радянського комуністичних режимів.

Говорили про причини виселення і про те, що вони не виправдовують методи. Після Другої Світової Війни постало питання про територіальну та культурну відмежованість країн. Депортації 1944-1951 років були спрямовані на те, аби промалювати чіткий кордон між Польською Республікою та УРСР, крім того проміжною ціллю було знищення ворожого українського елементу на територіях Польщі, зокрема на Закерзонні, де працювали бійці УПА.

Говорили й про комуністичні методи, за якими здійснювалися акти депортації. Спочатку переселення було актом виключно добровільним, тим не менш і та добровільність могла бути затверджена не тільки письмово, а й усно, від чого виникали великі непорозуміння, коли люди навіть не підозрювали, що приречені на виселення. Якийсь відсоток населення повірив у обіцяні блага й щасливе колгоспне життя в УРСР, але велика і більша частина українців не збиралась полишати своїх етнічних територій. Коли це стало зрозуміло влада почала використовувати вже зовсім інші методи: залякування, пацифікацію, залучення до війська, штрафні санкції та насильницьке виселення під конвоєм усіх, хто був українцем за національністю та греко-католиком за вірою.

Говорили про недолю, котра спіткала усіх виселених: жахливі умови перевезення, не виконання владою обіцянок, неможливість повного пристосування через відмінності у веденні господарства, мові, культурному фундаменті, вірі. Вимушені «чужинці» оселилися в майже непридатних житлових будівлях, не всі мали можливість одразу собі купити новий будинок, або отримати на місці розселення хатинку.

Прикметно, що учні багато чого вже знали на момент початку бесіди, мали уявлення про Україну середини 20-го століття, вони активно брали участь в обговоренні та створенні спільної «картини» розуміння подій 75-ти річної давнини, хоч тема і не з легких.

Особливо важко було від усвідомлення того, що якраз в такий жовтневий день, 75 років тому, українські сім’ї разом з худобою їхали у маленьких товарних вагонах на схід України, до Запорізької області, де їх чекали «мір-труд-май».

Пам’ятаймо!